готовий, — Уйма востаннє повернув рожен. — Для всіх, окрім некромантів та зрадників. — Сам ти зрадник, — сказав Максиміліан. Я сіла поруч із людожером. Мені було ніяково. Я не могла до нього звикнути — до нового Уйми. І куди тим твердим тушкам, якими нас пригощав принц-деспот, до щойно приготовленого Уймою м’яса. Усе-таки людожери знають толк у кулінарії. -Уймо… — мені не хотілося говорити при Максиміліанові. — Можна тебе на хвилинку? Людожер витер рот волосатою лапищею і підвівся. Ми відійшли кроків на сто — звідси було добре видно замок звіддалік і широку второвану дорогу біля підніжжя пагорба. — Як ти його піймав? — запитала я пошепки. — Він же по-справжньому великий чаклун. Я сама бачила. — Чаклун, — Уйма кивнув. — Тільки він хлопчисько. Щеня. А я чоловік. — Але ти не чарівник… — Ліно, — сумне обличчя Уйми проясніло від посмішки. — Я син вождя і вождь. Я водив наше плем’я на Шакалів і Угробів. Що мені один сопливий некромант? Ми помовчали. Уйма поглядав на дорогу, сито, розслаблено — і водночас сторожко. — А як тобі вдалося видурити ключ у принца-деспота? — Я йому не давав ключ. — Що?! — Я йому дав нібито ключ. Мій палець. Жритраву, він довго вовтузитиметься на виході. — У мене в кишені був відбиток твого пальця?! Уйма зітхнув: — Ключ треба берегти. Ти його вберегла? — Ти мене обдурив! — Ми живі? Живі. Із ключем? Із ключем. Двох принців знайшли. Шукаємо третього. Чого тобі ще? Я подивилася на Уйму. Він був спокійний, наче слон. Як холоднокровний ситий людожер. — Ти… — питання вже вилетіло, я не могла його втримати. — Ти справді їв людей? Уйма повільно перевів погляд на мене. Я прикусила язик. — Ворогів, — повільно сказав Уйма. — Людей не їв. Ворогів. — Але вороги теж люди! — Хто тобі сказав? — Усі знають! Він хмикнув: — Тебе хтось обдурив. Скрізь, у будь-якому світі. У Королівстві. Тут. У твоєму світі, де люди літають на залізних птахах і знають про все, що відбувається у світі. Скрізь вороги — це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах. — Ні, Уймо! — я знову відчула себе слабкою. — Ні! Адже й Оберон твій ворог. І Гарольд… і… — я не договорила. Уйма звів волохаті брови. — Оберон, — сказав він задумливо. — Відтоді як з’явилося Королівство, усі не знають і запитують. Оберон відпускав наших людей з полону. Вони палили його кораблі. Він знову ловив і знову відпускав. Потім він посадовив вождів у в’язницю. Мене. Мого батька. Пригнися. Він поклав мені ручищу на голову, і я впала в траву. Дорогою котився обоз — п’ять возів один за одним, коні, погоничі, лошата. — Торговельний шлях, — промурмотів Уйма, лежачи поруч зі мною. — Нам потрібні гроші. Треба когось пограбувати. — Але в нас же є… — я зам’ялася. — Коротше, те, що ти відібрав у Максиміліана. — Віддав декому в замку. Треба було. — Хабар, чи що? — Я не знаю, що таке «хабар»… В Оберона є те, чого більше ні в кого немає. Якби він був вождем нашого племені, його давно б побили й прогнали. Але він — Оберон. Як можна бути при такій слабкості — таким сильним? Багато хто запитує. — При якій слабкості? Уйма дивився вслід обозу. — У нього немає ворогів, — сказав він нарешті. — Не може бути. Пірати, кочівники… людожери, — я стишила голос. Уймі на ніс сів комар. Людожер відмахнувся одним пальцем. Комар, контужений, упав у траву. — У нього — немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому б трупі хотів пострибати. — Це що, слабкість? Здавалося, Уйма мене не слухав. — Якби я був Обероном, я б спершу дав обіцянку. Для користі справи. А потім відправив би цих принцес на поле, буряк просапувати. І видав заміж за рибалок. — Тоді б ти не був Обероном, — сказала я тихо. — Тоді всім було би добре. І принцесам. — Уймо, — сказала я, помовчавши. — От ніяк не можу зрозуміти: ти мене врятував чи зрадив? Він ображено кліпнув: — Ти що, сидиш у в’язниці? Висиш у ланцюгах? Ти валяєшся на травичці і їси поросятко. То зрадив тебе Уйма чи врятував? Я відвела очі. — Оберона ти б це не запитала, — промурмотів Уйма собі під гачкуватий ніс. Я не відповіла.
Максиміліан, поки ми розмовляли, встиг добратися до залишків сніданку й, ставши навколішки, намагався зубами віддерти шматок м’яса від недбало обгризеної кістки. Уйма легенько відіпхнув його чоботом. Максиміліан упав і перевернувся через голову. — Не бий його! — Я й не б’ю, — Уйма преспокійно взявся ховати про запас недоїдене м’ясо. — Я морю його голодом. У некромантів, якщо вони довго голодують, зникають чаклунські здібності, й тоді вони не капостять. Максиміліан засичав, намагаючись підвестися. — Може, його все- таки нагодувати? — Ти — не Оберон, — повчально сказав Уйма. — Той сильний і може це собі дозволити. А ти не сильна, — людожер раптом задумався. — Ну, не дуже. Не така, як король. — Дай йому хоча б води. — Ти його пробачала — він тобі
