голос Уйми продовжував. Я обережно виглянула з гаю; Уйма розповідав, наче й нічого не сталося, кат сидів, зсутулившись і потупившись у землю. Ворушив губами. Згадував оригінальний спосіб страти? Привалившись спиною до дерева, я сповзла на траву й сіла, підтягши до живота коліна. Ну коли це нарешті скінчиться? Ну коли?
Скінчилося зненацька. Я, здається, задрімала й пробудилася від того, що голоси в улоговині більше не бубоніли. Я хитнула головою, виглянула… Старий кат сидів, закривши обличчя руками. Уйма, ворушачи губами, перераховував гроші з його гаманця. Я нарешті наважилася підійти. Максиміліан сидів там, де вранці я напувала його водою. Зазвичай бліде лице його було зеленим. Ну точнісінько, як ряска в ставку. Я ойкнула: — Максе! Що з тобою? Він подивився на мене мутними очима, нахилився вбік, і його вирвало на траву. Я відступила. — Залізяки візьмеш? — не віднімаючи долоні від обличчя, запитав старий. — Кліщі? Свердла? Тесак? Сокиру? — Нащо мені твої залізяки, — поблажливо кинув Уйма. — Хоча сокира, мабуть, згодиться. Не іржава хоч? — Знущаєшся, шмаркачу! З такої сталі королівські мечі кують! — Ну, давай. Максиміліан сидів, скорчившись. — Ліно, — сказав Уйма. — Розв’яжи його. Не чекаючи, поки мене попросять двічі, я підскочила до Максиміліана й черкнула посохом по мотузках. Руки некроманта повисли, як тоді, у Соляній Безодні. Старий зняв із себе перев’яз із величезною сокирою в чохлі. Кинув під ноги Уймі: — На. Подавись. Якщо прийдеш до міста на моє місце найматися — візьми до уваги, що платять мало, роботи багато, пиво кисле, баби худі… — Не найматимусь я, — Уйма позіхнув. — Ходи собі, шановний. Дякую за науку. Кат блиснув очима, але промовчав. Закинув за плечі схудлий мішок (сир, хліб, картопля, ще якісь продукти гіркою лежали на прим’ятій траві) і зашкутильгав геть. Розділ вісімнадцятий
Вогненна куля
— Ну, чого ти така пришиблена? Я справді йшла, не підводяючи голови. Хліб, сир, залишки смачного м’яса — все зникло в глотці людожера, та ще блідий Максиміліан трохи підкріпився. А в мене апетит як відрізало. І от ми крокуємо дорогою: Максиміліан, вільний і притихлий, Уйма із сокирою за плечима, я з посохом в опущеній руці. І було в мене на душі майже так само паскудно, як у підвалах принца-деспота. — Що сталося, Ліно? На кого ти дуєшся, жритраву? — А тобі що до того? — огризнулася я. І відразу не втрималася: — Що ж ти раніше не зізнавався, що ти кат? — Я? — людожер щиро здивувався. — Ну ти, це… Ворогів я їв, це траплялося. А катів у нашому племені зроду-віку не існувало. Немає такої посади. — Це не посада, — я дивилася під ноги. — Це покликання. Максиміліан мовчав. Я чекала, що він бовкне якусь гидоту, але він мовчав, потупившись. Це був зовсім інший Максиміліан: змагання двох катів так на нього вплинуло, що, здається, його зріст поменшав сантиметрів на п’ять. І Уйма довго мовчав. Я вже думала, що він не захоче продовжувати розмову на цю тему. Але він сказав тихо, з докором: — Ось ти, виходить, до школи ходиш. Книжки читаєш. Телевізор дивишся, про який мені Оберон розповідав. А в нас на островах ані книжок, ані телевізора. Тільки казки. Ну, традиція така, дітям на ніч казки розповідати, щоб добре спалося! Казка вся на три слова, жив такий-то, зустрівся з ворогом і переміг його. А потім на півгодини — що він із цим ворогом зробив. І щоразу по-іншому. Діточки ж не люблять, коли одне й те ж! Вони нового чекають! Я підвела голову. Уйма дивився обурено, наче я образила найкращі його почуття. — То ти йому дитячі казки переказував? Максиміліан звернув до узбіччя, схилився, і його знову вирвало. — Ну звичай у нас такий, — Уйма розвів волосатими руками. — Що я можу вдіяти?
