величезну сірникову коробку завбільшки з будинок заштовхали хруща. — Перевізнику! — крикнув Уйма, порушуючи цю моторошну тишу. Відчинилися дерев’яні двері, що висіли на одній завісі. Виглянув старигань віком років з дев’яносто, жовтий, зморшкуватий і лисий, зате з довгою білою бородою. — Ну? — До країни вулканів відвезеш? — П’ятсот монет, — старий не зрадів і не здивувався. — Триста. — Чотириста п’ятдесят, — старий знов-таки не виявив жодних емоцій, наче всі питання й відповіді були розписані наперед. — Триста. — Чотириста. Уйма відчепив від пояса гаманець. Кинув старому. Той не піймав, роззява. Гаманець ударив йому в груди, старий похитнувся і шльопнувся на підлогу. Дзвякнули монети. Старий скривився, потираючи ребра: — Тут триста п’ятдесят. — То ми летимо чи йдемо геть? — Летите, — старий піддав гаманець босою ногою, спритно, як мавпа, підняв його, перехопив рукою і засунув за пазуху. — Де в країні вулканів приземлитися? Ми переглянулись. — Ми шукаємо принца-саламандру, — сказала я, перш ніж Уйма встиг втрутитися. Стареча лисина — від брів і, напевно, до потилиці — взялася дрібними брижами зморшок. Здається, мої слова дещо похитнули його нудну байдужість. — Мало з вас узяв, — сказав він після довгої паузи. — Що було, то спливло, — зазначив Уйма, скоса зиркнувши на мене круглим скаженим оком. — Біс вас бери, — старий зважився. — Вам, значить, до столиці тамтешньої треба, до палацу. Заради такої справи найкращу кулю запущу. Ходімо. Ми пройшли слідом за ним через перекошені двері й опинились у квадратному дворику. Над головами нависала розпечена куля. Шкрябання, шерех і метушня зазвучали голосніше, вони долинали з кулі, зсередини. А посеред дворика, обплутана мотузками, стояла величезна дивна штука, я з першого погляду навіть не зрозуміла, що це таке. А коли зрозуміла, то так і завмерла з роззявленим ротом. Це був кістяк! Точніше, лише грудна клітка з ребрами. Подекуди ребра були зв’язані, подекуди — зчеплені залізними скобами, до хребта кріпилися ланцюги, що вели нагору, до кулі, а всередині, де колись містилися легені, серце та інші нутрощі, було влаштовано щось на кшталт кабіни для повітроплавців. Я так і вклякла, ніби до землі приросла. — Непогано, — сказав Уйма. — І де ж це водяться такі пташки? — Де треба, — чемно повідомив старий. — Голову пригни, бо таких здоровенних ми зазвичай не перевозимо. Уйма пробрався досередини, через секунду я побачила його крізь ребра, як крізь ґрати. Тепер, коли він згадав про «пташок», я й сама здогадалася, що, схоже, кістяк пташиний, а отже, легкий. Та тільки навіщо? Що їм, важко було звичайний кошик змайструвати? Некромант стояв і дивився на це потворне чудо; видно, і на нього будова кулі справила враження. Тим часом старий-перевізник вліз на хисткі сходи (мені здавалося, що він ось-ось гепне звідти) і довгим ціпком загупав по темно- червоному гарячому боці. Зашурхотіло голосніше. Почулося шипіння, а потім і свистіння. Куля почала розгоратися зсередини, щосекунди стаючи усе яскравішою й гарячішою. Я відсахнулася — сильним жаром пахнуло в обличчя. Старий тонко завищав і вилаявся, і наступної секунди я побачила незграбні тіні, які металися там, у кулі, всередині. Раптом крізь напівпрозору оболонку просто на мене подивилася зубаста морда — очі горіли, з пащі виривався білий вогонь. — И-и-и! — заверещав старий. — Вз-и-и! Поїхали! Паскудні тварюки, тупі бовдури, давай, сволоти, до столиці, у палац, бодай би ви всі повиздихали! Вз-и-и! Так, репетуючи і лаючись, він щодуху бив ціпком по кулі. Оболонка ледве здригалася, а ланцюги, що втримували кулю на землі, напиналися усе сильніше. — Чого вклякли? — крикнув перевізник нам з Максиміліаном. — Зараз відчалить! Некромант перший кинувся в кістяну кабіну до Уйми. Я злякалася, що залишуся сама, підхопила посох і рвонула за ним. За секунду до того, як я вскочила всередину, старий відпустив один якірний ланцюг. Куля шарпнулася вгору, і кістяна кабіна раптом опинилася майже за два метри наді мною. Старий кинувся до іншого якоря, а я від страху підстрибнула, злетіла вгору на два людські зрости й ухопилася за волохату руку Уйми. Ланцюг упав, я чула його глухий дзенькіт. Куля рвонула так, що нас мало не розплющило на дерев’яних перемичках, що з’єднували ребра й утворювали підлогу. На секунду я побачила внизу перевізника. Схоже, мені вдруге вдалося його здивувати — він стояв і дивився нам услід, роззявивши рот. Напевно, ніколи раніше не бачив, щоб люди так стрибали. Розділ дев’ятнадцятий
Країна вулканів
Отже, ми летіли. Над нашими головами усе сильніше розжарювалася куля, наповнена не гарячим повітрям і навіть не вогнем, як я раніше собі уявляла, а незрозумілими тварюками, що плювалися полум’ям і легко тягли нас саме туди, звідки дув досить сильний вітер. — Це проти законів фізики, — сказала я, клацаючи зубами. Мене кидало то в жар, то в холод, і не тільки від хвилювання. Повітря в небі було крижане, зате зверху, від кулі, пашіло так, що без вітру можна було легко перетворитися на барбекю. — Дурниці, — відмахнувся Уйма. — Ти радій! Летимо… Некромант мовчав. Він боявся