Споночіло. Насунули хмари, почав накрапати дощик. Уйма ступав беззвучно, ніби плив над землею: ні тупоту, ні подиху. Максиміліан сопів, шморгав носом, іноді навіть повискував; йому було важко витримувати заданий Уймою темп, він то відставав, то жалюгідно, підтюпцем наганяв людожера. Я сама ледве втримувалася, аби не перейти на біг. Магові не личить трюхикати навздогін за людожером. Я втомилася, задихалась, відстала кроків на десять, потім на двадцять, і от коли я вже зібралася махнути рукою й сісти відпочити на узбіччі — Уйма раптом зупинився. Він дивився в піднебесся. Я спершу наздогнала його — неквапно, намагаючись тихіше дихати. І тільки потім простежила за його поглядом. Здавалося, за близьким обрієм лютувала пожежа. У хмарах, як у тьмяному люстерці, віддзеркалювалися червоні сполохи. — Це що? — Це перевізники, якщо тобі цікаво, — сказав Уйма, не відриваючи погляду від обрію. — Вогненні кулі. Максиміліан стояв, заплющивши очі. Плечі його підіймалися й опускались. На блідому лиці поблискували дощові краплі. Дощ припускав усе сильніше. — Злива, — сказала я нерішуче. — І що? — Ну, сховатися б. Під якоюсь ялинкою. Ніч надворі… Нарешті Уйма поглянув на мене. Потім — скоса — на некроманта. Хлопчисько ледве тримався на ногах. — Гаразд, — зненацька погодився людожер. — Усе одно до пристані ще… Дивися! Я роззявила рота. З-за пагорба вставало сонце — кругле, палаюче, ось воно виповзло наполовину, ось піднялося над обрієм, освітлюючи все навколо слабким червоним маревом, от здійнялося вище… І завмерло, наче вирішуючи, що тепер робити. Минула довга й страшна хвилина, перш ніж я зрозуміла: це не сонце. Це наповнена вогнем повітряна куля. — Невже вкрали? — промурмотів Уйма. — Випередили, чи що? — Там їх повно, — тоненьким дитячим голоском сказав Максиміліан. — Дві чи три… Он як палахкотить… — Розпатякався, — зазначив Уйма, і некромант під його поглядом втяг голову в плечі. — Ну що, магу, веди нас під ялинку. Показуй, де нічліг.
Заховавшись, наче новорічні подарунки, під нижні гілки великої крислатої ялини, ми абияк умостилися на подушках з буро-зеленого моху. Тут поки що було сухо, але перші краплі вже просочувалися крізь хвою. Пригадавши Гарольдові напучування, я взяла в людожера ніж, застромила його в мох вістрям догори й, зосередившись, спробувала розжарити лезо. Із третього разу мені вдалося. Ніж засвітився жовтогарячим, повітря навколо леза затремтіло, я простягнула руки до тепла, задоволена й горда собою. Уйма, крекнувши, витягнув з рукавів волохаті лаписька й учинив те саме. Максиміліан, востаннє шморгнувши носом, приєднався до нас. У нього були тонкі бліді пальці з довгими, як у Баби-Яги, пазурами. Неприємно дивитися на такі руки, особливо коли знаєш, що вони можуть із тобою вчинити. — Що ж, — Уйма завовтузився, знімаючи з пояса мішечок з насіннячком правди. — Спати, начебто, рано ще, а от питання поставити можна. — Так скажу, — буркнув Максиміліан. — Так ти збрешеш, обов’язково збрешеш, шмаркачу. Ану, роззявляй рот! Максиміліан не пручався. Що ж таке він почув сьогодні, якщо він не тільки не намагається звільнитися, але й скоряється Уймі, як раб? Некромант ковтнув сіру горошину і стражденно скривився. — Кажи, — почав Уйма, — хто такий Майстер-Генерал? — Великий полководець. Я нашорошила вуха, але Максиміліан мовчав. Відповідь на питання прозвучала, насіннячко правди заспокоїлося, некромант дивився на Уйму непроникними чорними очима. Людожер насупився. — Я ж сказав, що й так скажу, — промурмотів хлопчисько, відводячи погляд. — Майстер-Генерал… Це був великий воїн- чарівник. А мати його була відьмою, тож дала йому не одне життя, а дев’ять. Щоразу, коли він гинув у битві, то переносився в чертоги, щоб, значить, бенкетувати з усіма полеглими воїнами. Ще раз уб’ють — знову переноситься… Чесно кажучи, я й сам до кінця не розумію, як це відбулося, та тільки тепер у нашому світі є рівно вісім мертвих тіл й один живий Майстер- Генерал. — Він що, переселяється з тіла в тіло?! — Ну так. Як коли б у нього було дев’ять однакових будинків і він жив би в
