них по черзі. Десь умер — в іншому місці ожив. І відразу в бій. Щоб не гаяти час. Він не бенкетує, не спить і не їсть, не любить жінок. Він тільки бореться, — некромант зітхнув. — Це великий скарб, тіло Майстра-Генерала. Якби моя мачуха його не мала — давно б усіх перебили й замок зрівняли з землею. — Він великий воїн, — сказав Уйма із незрозумілим виразом обличчя. — Під його керівництвом, — очі Максиміліана затуманилися, — усі стають воїнами. Старі діди й бабусі, боягузи, каліки — усі. І не тільки люди. Можна хоч ляльок нашити з мішків, з дерева витесати чи з глини зліпити. Щоправда, солдати із глини розвалюються надто швидко… Звірів можна послати в бій. Якщо в тебе є Майстер-Генерал — все, вважай, ти переміг. Та що завгодно можна зробити! Максиміліан замовк. Велика холодна крапля просочилася крізь хвою й упала мені за комір. — Що ж, — тихо запитав Уйма, — і замок принца-деспота можна здолати? — Ну, — некромант згорбився під його поглядом. — Узагалі-то… не можна. — Не пробували? — Пробували… один раз. Знайшлися такі. Тільки принц-деспот усі входи закрив, військо побилося-побилося об камінь, та й по всьому. Короля їхнього прихлопнули, а в Майстра-Генерала засадили стрілу. Відтоді вони, кажуть, усе втратили — і замок свій, і землю, і людей. Отак і ходять, і Майстра-Генерала із собою носять, мертвого, звичайно, з двома стрілами. Думають, він оживе. — Та ж ми їх бачили! — не втрималась я. Некромант навіть не глянув у мій бік: — Та тільки він ніяк не встане, стріли ж дві. — От тобі й маєш, — промурмотіла я саркастично. — Зі стилетом вставав, а зі стрілами… — Після поразки він не оживає, — Максиміліан, як і раніше, звертався до Уйми. — Якщо здолали — значить, усе. Протухло. Червоне лезо ножа світилося в темряві. Я сиділа, схрестивши ноги й поклавши на коліна посох. Це що ж виходить? Ми з такими зусиллями й ризиком знайшли двох принців, а користі від цього жодної. Принца-деспота не примусиш, принца-бранця не звільниш. Стільки сил і часу — собаці під хвіст… Людожер спідлоба дивився на червоне лезо, і по його очах не можна було зрозуміти, про що він думає. — До країни вулканів довго летіти? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. Некромант хотів відповісти, але Уйма раптом підвів голову: — А як він узагалі вибирає, де йому оживати? Я не відразу зметикувала, що людожер має на увазі Майстра-Генерала. Некромант шморгнув носом. Витер нюні тильною стороною долоні: — Кажуть, він приходить на останній бій. Так кажуть. Якщо він комусь дуже потрібен. Ну от як моїй мачусі, коли принц-деспот зі своєю армією на наш замок попер. — А за принца-деспота він коли-небудь воював? — Сотню разів! Принц із його допомогою стільки земель заграбастав… Щоправда, це вже давненько було. Знову все стихло, тільки дощ шарудів по гілках. — Отже, він то за тих, то за інших, — підсумувала я. — Йому що, зовсім усе одно, за кого воювати? — У кого бій — останній, за того й воює. — І скільки в деспота було тих «останніх боїв»? — Дурненька, — нешанобливо сказав некромант. — Останній — не за рахунком. За настроєм. Коли хоч умри — а треба перемагати. — Це мені знайоме, — посміхнувся Уйма. — Мій татусь, Охра Кісткогриз, теж так уміє. Вирушає до якихось недобитих Шакалів за двома бочками риб’ячого жиру, а вірить, начебто в останній бій, най-найважливіший. У нього б Майстер-Генерал узагалі ніколи не вмирав. — Хіба нам не байдуже, — пробубніла я. — Якщо замок деспота все одно не здобути. Уйма подивився на мене, потім на Максиміліана. Поманив некроманта пальцем. Той підповз ближче. — Спробуєш утекти? — запитав Уйма, оголюючи в посмішці білі зуби. Максиміліан відсахнувся і так заметеляв головою, що з мокрого волосся навсібіч полетіли краплі. Він був наляканий; я покосувала на Уйму, і мені теж стало лячно.
Уранці ми перевалили за пагорб, і перед нашими поглядами постала пристань вогненних куль. Не те щоб я раніше ніколи куль не бачила. Якось у нас перед школою на перехресті цілий місяць стояла надута куля з якоюсь рекламою, але та була шматяною, з обвислими сірими боками, на ній точно нікуди не полетиш. А від цих, прикутих ланцюгами до якорів, так і пихкало жаром. Їх було три: дві майже чорні, важкі, ланцюги навколо них провисли. А третя — темно-червона — висіла над землею, натягуючи ланцюг, і повітря над нею тремтіло. — Трьох не підійме, — тихенько сказав Максиміліан. — Навіть не думай, — прочитав його думки Уйма. — Тільки один крок убік — знаєш, що буде? Максиміліан звісив голову. Чим ближче ми підходили до куль, тим сильніше неспокій закрадався в мою душу. Під кулями притислись до землі хижки й помости, і ще якісь дивні споруди, а навколо — ні душі. Ні голосів, ні кроків, ні гавкоту, ні скрипу коліс — у тиші чулося тільки незрозуміле шкрябання, шерех і метушня, наче у
