мене, на відстані витягнутої руки, зчепилися Уйма і принц-деспот: намагалися задушити один одного. — Допоможіть йому! — закричала я що було сили. Стражники Оберона не зрозуміли, кому треба допомагати (впізнавши серед новоприбулих людожера, вони в першу секунду взагалі розгубилися). Якийсь хлопець у шоломі, але без чобіт, узяв моє прохання надто близько до серця: не довго думаючи, він стукнув Уйму рукояткою меча по потилиці. Той ослаб, і залізні пальці принца- деспота впевнено зімкнулися на його шиї. — Ні! Не того! Хапайте… Тут підскочив принц-бранець і по-братськи уп’явся деспоту в горло. Я на секундочку знепритомніла. А коли опам’яталася, принца-деспота вже в’язали, принца-бранця вгамовували, Уйму приводили до тями, саламандрі допомагали підвестися, і було багато світла, наче сонячної днини. А у дверях стояв Оберон. У мене наче гора з плечей звалилася: кляті принцеси ще не посивіли! Оберон живий, усе не марно, є надія! Через секунду на короля дивилися всі, хіба що крім Уйми, який ще не отямився. Принц-деспот — сумно. Принц- бранець — прикривши обличчя долонею, крізь розчепірені пальці. Принц-саламандра — із цікавістю. У кімнаті стало тихо, тільки сичав крізь зуби переможений деспот, важко дихав Уйма та подзвякувала чиясь кольчуга. Оберон обвів очима кімнату й зупинив погляд на мені. Я не витримала й потупилася. На мить мені схотілося повернутися за Печатку — навіть в обійми принца-чуми. Але в цей момент з-за спини короля вигулькнув Гарольд, і я знову задихнулася від радості: мого друга не розжалували й не стратили, його не вбили кочівники, і він не в опалі, через те що відправив нас із Уймою за Печатку! Радість минула. Залишилися побоювання і щось схоже на каяття. Оберон мовчав. — Ваша величносте, — почала я, хоча мій голос зрадливо дрижав, але ж не мовчати все життя під цим поглядом. — Дозвольте представити вам… Коротше, це наречені. Принц-деспот, принц-бранець, принц-саламандра… Я затнулася. Чогось не вистачало. У кімнаті панував безлад, голова моя йшла обертом, ось чому я не відразу помітила відсутню деталь… — А де Максиміліан? — запитала я пошепки. — Тут був хлопчисько. Де він?
І настав світанок. Я сиділа в Обероновому кабінеті й чекала на нього, дивлячись на море. А король не з’являвся. Мені не хотілося спати. Перше, що сказав Оберон, звертаючись до мене: «Оживи», і це означало, що втому днів минулих замінила нова енергія. Король передав мені частину своєї чималої сили, і от я сиділа перед розчиненим вікном і дивилася, як блідніє небо. Тут, у Королівстві, й повітря було іншим. І тиша — не лиховісна, а умиротворена. І я була б абсолютно щасливою, навіть під страхом королівського гніву, що чекав мене попереду. Ех, як добре було б, якби ми з Уймою примудрилися висмикнути з-за Відьминої Печатки не трьох принців, а п’ятьох! Утім, я вже знала, що скажу королю. Тільки б він нарешті прийшов. Оберон так і сказав: зачекай у мене, я незабаром прийду. А тут уже світанок… Скрипнули двері. Я підскочила. Увійшов Гарольд. Я хотіла зіскочити з підвіконня, але Гарольд не дав: мовчки підійшов і обійняв мене. І я обвила руками його незвично широкі плечі, й так ми завмерли хвилини на дві. — Тільки трьох, Гарольде. Він мовчав. — Ти переміг кочівників? Він кивнув, як і раніше, не зронивши ні слова. — Гарольде, я знаю, що робити. Ми швиденько зіграємо три весілля, і я повернуся за Печатку. Якщо тільки Уйма… Уймо! Людожер увійшов, безшумно ступаючи м’якими шкіряними чоботями. На ньому була чиста широка сорочка, така довга, що з-під неї ледве виднілися пришиті до халяв колоші. З розстебнутого коміра визирала здоровенна шия, наче намистом, оповита синцями — відбитками пальців принца-деспота. Я вивільнилася з рук Гарольда: — Як ти, Уймо? — Та що зі мною станеться? — він посміхнувся на всю широку зубату пащу. Підійшов, покосував на мій посох, який я притулила до підлокітника крісла. Потім раптом наліг на мене, обхопив ведмежою хваткою, і я мало не запищала, наче гумова іграшка. — Гарольде, це дівчисько мене витягло. Мене. Витягло. — А скільки разів ти мене витягав? — промурмотіла я. Гарольд обійняв однією рукою кругле плече людожера, а другою — мене: — Я на хвилиночку… Тільки на одну хвилинку… повірив, що ви не повернетеся. — А ми повернулися! — я захлинулася нервовим сміхом. — Гарольде, Гарольде, що тобі зробив Оберон? За те, що ти нас… За це? — Його величність, — виправив він механічно. — Його величність нічого мені не зробив, бо я негайно мусив виступати проти кочівників. Ми відбили їх напад і звільнили заручників, але на другий день почалася заварушка в людожерів. — Що?! — Уйма випрямився. — Так. Угроби уклали союз із Шакалами й об’єднаними силами виступили на Охру Кісткогриза… — Але ж батько
