побачив — то й зовсім відвісив щелепу. Розхвилювався, знітився, усе ходив навколо, прагнучи й не наважуючись торкнутися до рудого Алісиного волосся. Нарешті настільки зніяковів, що у всіх на очах пірнув у палаючим комин, абсолютно забувши при цьому, що на ньому мереживна сорочка, панталони, камзол та інші штучки, які годиться носити принцові. Все це відразу задиміло, мережива почорніли й зморщилися, панталони обвуглилися, і гості в залі захвилювалися, коли зачули запах горілого. Усвідомивши свій промах, принц зовсім утратив розум й ушився із зали по коминковій трубі. Алісія налякалася до смерті: її відпоювали водичкою й умовляли не хвилюватися, але остаточно принцеса заспокоїлася тільки тоді, коли їй представили живого й здорового, тільки дуже збентеженого й забрудненого сажею принца-саламандру. Уйма, мальовничо неголений, у парадному одязі людожера (костюм із замші з хутряними вставками й намисто з великих костей, підозріло схожих на людські) привертав загальну увагу не тільки розмірами, але й підкресленою дикістю всього свого вигляду. Філумена, яка сиділа поруч із нареченим, боялася його й не вміла приховати свій страх. Я читала в її очах, як у розгорнутому підручнику: тепер принцеса й сама не була рада своїй упертості. Тепер вона жалкувала, що не повернула королю його Обіцянку. Тепер вона була готова бігти за тридев’ять земель від цього страшного дикуна, за якого їй хоч-не-хоч, а доведеться вийти заміж. Іноді я ловила її погляди: вона дивилася на мене з жалібною ненавистю. Втокмачила собі в довбеку, дурепа, що це і є моя помста: наречений-людожер, якого я колись зопалу їй пообіцяла! Уйма поглядав на наречену так ласо, наче збирався зжерти її просто на шлюбному ложі. Філумена від цих поглядів мало не непритомніла, а мені було навіть трішки завидно. Нічого страшного з нею не станеться, навпаки: буде щаслива. Щоправда, спочатку Уйма її виховає як слід! Принц-бранець, чисто виголений, помолодів і покращав до невпізнанності. На мій подив, він зажадав женитися на Ортензії: чим йому сподобалася ця гора м’яса?! А він дивився на неї закоханими очима, і товстунка, спершу бліда як крейда, незабаром розцвіла, зарум’янилась й невимушено патякала з нареченим. Коли з’ясувалося, що деспот буде вибирати між Стеллою й Розіною, я кинулася до Оберона. На щастя, мені вдалося піймати його в кабінеті, де, збираючись вийти до гостей, він радився про щось із комендантом. Комендант осудливо покосував на мене, але й слова не посмітив мовити. Вклонився королеві й пішов. — Що, Ліно? — неуважно запитав Оберон. — Принц-деспот уже вибрав? — я задихалася й навіть не подумала про етикет. — Ні. — Не віддавайте йому Стеллу! — Чому? -Тому що… — я не знала, як пояснити. — Стелла з них найпорядніша. Вона готова була відмовитися від Обіцянки! Ми не можемо так її покарати — віддати деспотові. Це несправедливо! На завалений паперами Оберонів стіл неквапливо вийшла вже знайома мені Дора, пацюк-прибиральниця. Викотила на середину стільниці туго зім’ятий аркуш, замислено встромила в нього зуби. — Принц-деспот, — Оберон розсіяно погладив пацюка між вухами, — звичайно, дуже нехороша людина. Але, по-перше, він сидітиме в темниці й не зможе скривдити дружину. А по-друге… усе змінюється. І такі люди, трапляється, з часом відчувають симпатію до дружин і по- своєму люблять їх. — Не віддавайте йому Стеллу, — повторила я, як заклинання. — Що це за радість — чоловік лиходій і арештант? — А Розіна? Вона теж… — Розіна цього хотіла! А Стелла — ні! — Ліно, — Оберон зітхнув. — Твоя думка дуже важлива. Але думка принцес — важливіша. Може, запитаємо в Розіни і Стелли? Я була впевнена, що обидві наречені з жахом відмовляться від такого нареченого. Але зайвий раз переконалася в тому, як мало розуміюся на житті. Прийом уже почався, коли Розину й Стеллу представили принцові-деспоту. Той повністю отямився: вимився, відпочив і переодягся у святковий одяг, який зшили за його міркою найкращі кравці Королівства. На ньому не було ні ланцюгів, ні мотузок, проте біля кожних дверей стояло по стражнику, а на горизонті маячив похмурий Гарольд із посохом напереваги. Не звертаючи уваги на охорону, принц поводився, як вельможа у власному замку. Він поштиво й разом з тим недбало вклонився принцесам і завів з ними розмову. До мене долітали лише окремі слова. Прибіг комендант — квапити гостей униз, до зали на прийом. Принц- деспот зробив вигляд, що дуже поспішає, і ніби ненароком простяг руку Стеллі. Розіна, не втрачаючи ні секунди, підстрибнула (а зросточок вона мала невеликий, трохи вища за мене), висмикнула кістяний гребінь із волосся Стелли й, сильно відіпхнувши суперницю, полоснула її гострими зубами по вусі. Після чого, наче й нічого не сталося, обіперлася на руку принца-деспота й пішла з ним униз, не звертаючи уваги на варту й мелячи язиком, як молотарка. Бідна зла недотепа! Гарний, високий, сильний чоловік із владним обличчям і вкрадливим голосом, воїн і полководець, що не знає пощади, — Розіна була щаслива до нестями… Я підскочила до Стелли. У неї кров текла з роздертого вуха, комірець був забруднений, а зачіска зовсім розпатлалася. Не кажучи ні слова, я торкнулася до подряпини набалдашником посоха. Кровотеча відразу ж припинилася. — Стелло, я така рада! — Чому? — вона дивилася на мене з дивним виразом обличчя, я не відразу зрозуміла, що це втома. — Обіцянку не виконано, і ми… я в тому винна! — Чому ж ви? — я розгубилася. — Бо… мені не треба було їх слухати. Мені треба було самій давним-давно відмовитися від цієї Обіцянки. А тепер пізно. — Так… — протягла я. — Тепер запізно… Але ж вони винні більше! Філумена, Алісія… — Дуже вас прошу, йдіть на прийом, — в очах Стелли швидко народжувалися сльози. — Мені треба… причепуритися. — Ви ні в чому не винні, — сказала я, прекрасно розуміючи, що мої
Вы читаете Королівська обіцянк
