слова звучать непереконливо. Вона хитнула головою: — Я злякалася. Що вони мене зневажатимуть. Побоялася піти одна проти них… І ще я подумала: от я відмовлюся, а вони вийдуть заміж за принців. Усе одно сталося саме так. Вони вийдуть заміж за принців, а я… Через мене вмре король. — Ні! Він не вмре. Ми вам знайдемо нареченого, — заговорила я гаряче, переконуючи себе та її. — І… не заздріть їм! Ці принци не такі вже… Я запнулася. Правду кажучи, «не такий уже» був один тільки деспот. Інші — дуже хороші принци. Це несправедливо. Ну чому Уймі захотілося обов’язково Філумену? Чому саламандра збожеволів від рудого волосся Алісії? Навіщо колишньому бранцеві товста Ортензія? — Пані магу дороги! — наді мною навис комендант. — Прийом починається! Пані принцесо Стелло, я попросив би… — Так, — змертвілим голосом сказала Стелла. — Зараз. І пішла, не оглянувшись ні на мене, ні на коменданта.
На прийомі мені було не до тривожних думок. Усі навколо просто з розуму сходили від радості, тисячі очей стежили за кожним рухом наречених. Почалося святкування з офіційної частини: це означало, що король із трону звернеться до присутніх із промовою. Оберон дуже коротко розповів про історію Обіцянки, а потім одразу сказав, що в залі перебувають дві людини, яким і женихи, і наречені повинні дякувати за своє майбутнє щастя. Уйма дико завертів очима — дикун дикуном, у юрбі злякано заохали, а Філумена мало не знепритомніла. Я підвелася з місця, дерев’яна, як Буратіно, почервоніла під величезною кількістю поглядів і відразу сполотніла, побачивши, як дивиться принц-деспот. От він якраз не збирався дякувати мені за майбутнє щастя, це відразу було ясно. Потім усі стали підходити й знайомитися з принцами, розпитувати їх і кидати компліменти, тобто хвалити за красу, шляхетність і скромність. Я забилася в куточок, але мене все ж знайшли: і канцлер, і придворні дами, і ще хтось, кого я абсолютно не знала, навперебій стали розповідати мені, який я великий маг і відважна людина — могутня, чесна, віддана Оберону! Мені б утекти подалі від цих улесливих слів, але вони всі говорили й посміхалися, заступаючи мені дорогу. Хвилин через двадцять довелося сказати, що мені терміново треба в туалет, але вони й після цього не відразу мене відпустили. Вибравшись із залу, я відсапалася й раптом побачила двох людей, що стояли біля вікна спинами один до одного. Вони щойно посварилися, про це свідчили і їх пози, і обличчя. Я хотіла прослизнути повз них і не втручатися не у свою справу, але тут я впізнала цих двох і вже не змогла рушити з місця. Це були принцеса Ельвіра й принц Олександр! Син і невістка Оберона! Це через них я залишила свого часу мандрівне Королівство, це їх виручала зі стількох халеп, це через них Оберону довелося дати свою дурну Обіцянку! Для мене минуло чотири з половиною місяці, для них — шість років. Ельвіра розжиріла. Милий вираз, що колись робив її схожою на Мальвіну, зник з її обличчя: натомість там оселилося вічне невдоволення й озлобленість на весь світ. Олександр постарів не на шість років, а на всі десять: його м’яке волосся сильно порідшало на маківці, щоки запали, під очима набрякли мішки, а ніс почервонів. Він що, п’яничка? Вони одночасно поглянули на мене. Спершу з роздратуванням: чого, мовляв, утупилася? Наступної миті їхні очі розширилися. Вони мене впізнали. — Привіт, — сказала я якомога недбаліше. — Як справи? — Не дочекаються, — пробурмотіла Ельвіра. — Вітаю, ти таки зуміла вислужилася перед Обероном. От тільки цікаво, де він візьме п’ятого принца! Я трішки постояла, дивлячись на них з Олександром. А потім подумала: ну що я можу їм сказати? Мовчки повернулася й пішла — подалі від зали, де веселилися й святкували заручини, подалі від оцих двох, що так бездарно витратили своє життя. Адже вони колись зрадили Королівство й Оберона, а зі зради ніколи нічого хорошого вийти не може. Тут уже, як кажуть, «і до ворожки не ходи»… От лише одного я не розумію. Як в Оберона міг вирости такий жалюгідний син? Замок стояв пусткою, тільки подекуди траплялася охорона. Стражники переступали з ноги на ногу: вони б із задоволенням зараз веселилися з усіма, та — не можна, служба. Одного- двох я впізнала. Інші впізнавали мене й віддавали честь, варто було мені тільки з’явитися наприкінці коридору. Я підіймалася усе вище, поки не знайшла кімнату, в якій мене поселили. Тут я розсунула фіранки, відчинила вікно й задивилася на далеке море. Повільно вставав місяць. Бігла по морю місячна доріжка. Ніжно линули звідти всілякі звабливі запахи. Напевно, у лісі й гриби є, і ягоди, і звірина… То про що я думаю! Уночі там повно чарівних істот — русалки й лісовики, крилаті жуки в крислатих капелюхах, світлячки зі справжніми ліхтариками на тонких ручках, і кожне дерево говорить… Ото б піти
