тільки тоді випустив мою руку. Сльози висохли, але очі пашіли вогнем. Це від вітру, сказала я собі. — Сідай. Я слухняно сіла на виступ скелі. Тут, унизу, вітер стих, і чутно було тільки хвилі, що рівномірно хлюпотіли об камінь. — Послухай, дурне дівчисько. Добре, ти перемогла. Мені нікуди відступати. Те, що ти зробила, могло згубити Королівство. Але ти така, що… Ти врятувала його. Значить, і мені доведеться… дещо зробити. Ні за яких інших обставин я б на це не пішов. Я ніколи в житті не бачила такого Оберона. Він був збентежений. Він зважувався на щось, що вартувало йому колосальних зусиль. І причиною цього була я! — Ваша величносте… — Помовч, добре? У мене є таємниця. Вона не тільки моя. Я відкрию її тобі, але тільки тобі. Ні Гарольд, ні Уйма, ні навіть твоя мама не повинні про це знати. — Я клянуся! — Не клянися, цього не потрібно. Ліно… Він замовк, і я раптом злякалася, що він скаже: та нічого. Я пожартував. Полетіли додому. — Ліно, — почав він знову. — Олександр, якого ти добре знаєш, принц Олександр, мій син… його підмінили. — Тобто?! Я чекала чого завгодно, тільки не такого зізнання. — Олександра… як тільки він народився — підмінили. — Хто?! — Є такі істоти. Та ти й раніше, напевно, чула. Подібні випадки траплялися безліч разів, і ще, на жаль, траплятимуться. У ті дні на Королівство напали, почалася війна, я виїхав захищати дальні кордони. Мати Олександра хворіла, а нянька повелася безпечно. Вона сподівалася, що ніхто нічого не помітить, але коли я повернувся — з першого погляду розпізнав підміну. Оберон замовк. — Ну, тоді все зрозуміло, — сказала я тремтячим голосом. Король подивився на мене так холодно, що я заледве язиком не подавилася. — Нічого не зрозуміло. Олександр — мій син, я його виростив і відповідаю за його долю… безславну, якщо чесно. І ти не скажеш йому ні слова. За жодних обставин. — Так, ваша величносте, — промурмотіла я покірно. Оберон знову замовк. Я чекала, поки він збереться з думками. — Багато років після цього я шукав… другого свого сина. Там, куди його затягли ще дитиною. — Знайшли?! — Так, — очі Оберона спалахнули. — Давно знайшов. Давно за ним стежу. Зараз він учиться на третьому курсі авіаційного інституту за три зупинки метро від твоєї школи. — Що?! — Ти нікому нічого не скажеш, — знову попередив Оберон. — Це значить… — Це значить, що за народженням він справжній принц. — Ви заберете його сюди? До Королівства? Ви нарешті заберете… — Ніколи я його не заберу, — у голосі Оберона скрипнув полярний холод. — У нього є батьки, мама й тато, бабуся й дідусь, які обожнюють його, а він їх. У нього є майбутнє, бо він дуже розумний і роботящий хлопець. Я з ним навіть ніколи не заговорю. — Але чому… — Подумай своєю дурною головою, чому. Подумай про нього. І подумай про Олександра. Стало тихо. Тільки хвилі шуміли. — Я зрозуміла, — сказала я ледве чутно. — От і молодець. — Але як же ми… — Дуже просто. Ти візьмеш Стеллу із собою — у твій світ. І вона там вийде заміж за… Олександра. За Сашка. — А якщо він не захоче? — Тоді все пропало, — сказав Оберон, але не суворо, а з іронією. — Не бійся. Якби на місці Стелли опинилася Філумена, чи Розіна… кожна із цих принцес, нічого не вийшло б. Але доля обрала Стеллу… Доля. Або Ліна Лапіна. — Ваша величносте, — пробелькотіла я. І тоді він обійняв мене за плечі. Ми сиділи й дивилися на далекий берег. Звідси було чудово видно замок, освітлений вогнями. Відбивалися зірки у воді, а на глибині плавали, наче зірки, особливі світлі риби. Одна на секунду вискочила з води, я побачила випнуті очі й фосфорилювальні «горошки» на шкірі. А потім вона знову пірнула вглиб. — Я піду з вами, — сказав Оберон. І схилився до самого мого вуха: — Ліно… — Так, ваша величносте? — Спасибі… тобі. Епілог
Був весняний день. Накрапав дощик. І світило сонце. По всьому місту розпускалися бруньки. І щебетали птахи: незабаром травень! Біля воріт авіаційного інституту юрмилися студенти, в основному юнаки. У них свій головний біль: незабаром сесія! — Як же він виглядає? — розгублено запитала Стелла. — Ти дізнаєшся, — сказав Оберон. Ми разом стояли на протилежній стороні вулиці. На Стеллі був короткий ліловий плащик і смішний берет на голові, а в руках вона невміло тримала нерозкриту парасольку. — Не бійся, — м’яко сказав Оберон. — Ми ж тут. — Тільки переходь на зелений, — скоромовкою нагадала я. — Пам’ятаєш, що я тобі розповідала про світлофор? Вона непевно кивнула й покрокувала до переходу. Там саме загорілося зелене, Стелла прилаштувалася за кількома бабусями, які тягли сумки з базару й щось голосно обговорювали. За переходом бабусі повернули праворуч. Стелла зупинилася на краю тротуару й невпевнено поглянула на нас із Обероном. Я очима вказала їй на хлопців біля входу. — Не видивляйся надто пильно, — тихесенько сказав Оберон. Мені хотілося взяти його за руку, але я не наважувалася. Тоді він сам стис широкою теплою рукою мою замерзлу мокру долоню. Стелла повільно рушила вулицею повз авіаційний інститут. Вона йшла, дивлячись перед собою, й не бачила, куди йде, і тому, звичайно, не встигла відсахнутися, коли з воріт вискочив, лавіруючи в юрбі, високий хлопець із
