своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами… — Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти. — Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували. Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц- деспот. — Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість. — Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти… — А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума? Уйма звів брови, але промовчав. — А Майстер-Генерал? — продовжувала я. — Може, я вбила його назавжди! — Невелика біда. Оживе в іншому тілі. — А всі ті люди, яких ви вбили при штурмі? Вони оживуть? Я замовкла. Принц-саламандра спав, здригаючись від холоду. Багаття повністю догоріло. — Ти говориш не як воїн, а як дівчисько. Замки завжди штурмують і завжди захищають. Заради світлої мети… — Саме так. А Оберон не хотів бути цією самою «світлою метою». Цим він відрізняється від усіх. І від тебе, і від мене. Уйма задумався. На лускатому трико принца-саламандри виступили крапельки роси. Завовтузився Максиміліан, сів, почухав розпатлану біляву голову: — Уже? Уже йдемо? І знову впав сонний. — Уймо, — сказала я жалібно. — Як я дивитимуся в очі королю? Ми стільки всього накоїли… а п’яти принців усе-таки не знайшли. — Зачекай, — буркнув людожер, відвертаючись. — Може, ти його більше ніколи й не побачиш.
На світанку ми з Максиміліаном знайшли в сусідньому селищі і віз, і коня. Хоч у нас були із собою срібні монети, нам довелося спочатку відбиватися від собак, потім довго стукати в набухлі низенькі двері й переконувати хазяїв, що ми не збираємося їх убивати. Нічого не допомагало — вони або хапалися за дрючка, або валялися навколішки і благали помилування. Максиміліан висипав гроші на землю перед порогом, ми абияк прив’язали коня до воза (одній мені нізащо б не впоратися) і вивели на дорогу. Піднялося сонце. Ми повантажили на віз принца-деспота й принца-бранця, який знову ослаб. Максиміліан видерся на коня верхи, а принц-саламандра побіг поруч, намагаючись зігрітися. Уйма йшов сам, тільки іноді дозволяючи собі взятися за край воза. А я зібралася з силами, відштовхнулася від курної землі й трішечки злетіла. Під сонячним промінням змучена сіра земля видавалася золотою. Золотилися шибениці уздовж узбіч. Золотий кінь тяг віз, Максиміліан скавчав і посвистував, б’ючи п’ятами по круглих кінських боках. Я здійнялася вище, задихаючись від щільного вітру, намагаючись, щоб мене не сильно відносило. Радість голочками заштрикала в подушечки пальців: я лечу! Я вмію літати! Я побачила село, де ми дістали коня, потім піднялася ще вище й побачила замок. Він ледве вгадувався в ранковому серпанку. Налетів вітер, і на мене раптом повіяло знайомим смородом! Я придивилася… Привиділася мені чорна цятка на шляху — чи ні?! Я мало не звалилася з піднебесся. Приземляючись, забила ступню. — Що? — крикнув на ходу Уйма. Я важко видерлася на край воза: — Жени, Максе! Він іде за нами! Він іде! Максиміліан на секунду обернувся. Я побачила його бліде обличчя, очі-щілинки й рот-ниточку. У брудному волоссі горіло світанкове сонячне золото. — Ану пішла! — він хльоснув долонею по коричневому крупі, та так, що пилюка полетіла. — Пішла! Товста коняка неохоче перейшла у чвал. Розділ двадцять сьомий
Утікачі з царства мертвих
Щаблі, що вели до печери, були вкриті зотлілим червоним килимом. Максиміліан одразу поскакав нагору — він виявився найвитривалішим, а може, найбільш нажаханим. Принц-бранець звалився на нижній сходинці, принц-саламандра допоміг йому підвестися, але сам мало не впав. Вечоріло. Швидко темніло. Уйма ледве тримався на ногах, я боялася, що він
