як ми злізли на землю по засмічених водостічних жолобах. Хрумкотіло сміття під ногами, валялися щурячі й пташині кістяки, Уйма тяг принца-деспота й дихав усе гучніше, і кров з людожера все текла й текла. Я зупиняла її — на кілька хвилин, не більше, а потім пов’язка знову просочувалася й чорніла, і не було часу зупинитися й затягти як слід рану. Максиміліан ішов позаду всіх, часто оглядався й лаявся упівголоса, я розрізняла тільки «Божевільна! Дурна! Ідіотка! Недорозвинена!» Ми довго не зважувалися вийти на дорогу, пробиралися якимись стежками й лізли крізь колючі кущі, але незабаром некромант сказав, що все це марно: принц-чума нас все одно учує, а по дорозі ми зможемо йти втричі швидше. І ми вийшли на дорогу й припустили так швидко, як тільки дозволяли нам утома, рани й важенний принц-деспот. То праворуч, то ліворуч з’являлися шибениці, і Максиміліан щоразу полегшено зітхав, якщо петля була вільною. А якщо ні — він утягував голову в плечі. А я, чесно кажучи, так утомилася й стільки натерпілася, що навіть на повішеників майже не звертала уваги. До вечора ми остаточно знесилились й упали на ось цю траву обіч шляху. Принц-саламандра повертався до багаття, волочачи сокиру по землі. У нього вистачило сил зрубати тільки одну напівсуху гілку. Він кинув її у вогонь і ліг зверху, обличчям униз. — Нам слід іти, — нервово сказав Максиміліан. — Якщо ми піднатужимося, то, може, до світанку… — Смієшся — до світанку? — проскрипів Уйма. — Тут ще топати й топати! А з вантажем… Він покосував на принца-деспота. Той лежав, не зводячи з мене пильних очей. — А давайте його повісимо, — пошепки запропонував Максиміліан. — Адже це він понаставляв усі ці шибениці! Це ж він звелів… — некромант затнувся. — Тож справедливо, якщо його, як і інших, повісити, та й нехай теліпається. Ніхто навіть знати не буде, хто це падло, вороняччя його з’їсть, і сліду не залишиться! Принц-деспот, напевно, вже міг говорити. Але мовчав, тільки дивився. І чомусь тільки на мене. — Він нам потрібний, — сказала я. — Він потрібний Оберону. — У вас тільки три принци! — Максиміліан підвівся. — А треба п’ять! Обіцянку все одно не буде виконано. А якщо принц-чума нас наздожене… — Буде чотири, — пробурчав Уйма. — Не буде нікого! Максиміліан замовк і сумно взявся за голову.
Принц-саламандра, здається, заснув, лежачи грудьми на мерехтливому вугіллі. Принц-бранець задрімав, розпластавшись на траві. Йому снилися кошмари, і він здригався, бурмотів, ніздрі його роздувалися. Можливо, уві сні він чув той самий запах, що й мене не полишав у спокої. Принц-деспот дивився на мене. Щоб не робити йому такої приємності, я обійшла навколо багаття й підсіла до Уйми. — Ну… ти як? — Добре, — людожер підняв повіки. — Нам треба знайти віз і коней. — Де? — Де хочеш. Пошли Макса. Він добуде. Некромант спав, по- дитячому підклавши під щоку кулачок. — Уймо… — я запнулася. — Що там було? Звідки він узявся? Він без пояснень зрозумів, про кого я. — Ми билися. Точніше, це вони билися — мурахи, а ми тільки йшли за ними й допомагали. Ці стражники — відважні хлопці, вони незабаром здогадалися палити їх вогнем, обливати водою. Але мурах було багато. Як піску на нашому острові. Ми увірвалися до тронної зали… І тоді Майстер-Генерал раптом упав. Я не знаю, як це можливо, але його вбили. — Його не вбили! Він зрадник! І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій. Уйма надовго замовк. — Якби вони зійшлися віч-на-віч… — почала я. — Так не буває. Він один, тільки один живии Майстер-Генерал. Наш упав і вмер. Той, інший, піднявся. — Він нас зрадив. Уйма нічого не сказав. — Що було далі? — знову запитала я. — Генерал упав. Мурахи розбіглися. Стражники усе ще боялися й репетували, і кидалися смолоскипами, а ми із саламандрою продовжували наступати й тіснили їх, але вже незабаром стало навпаки. Ми опинилися вдвох проти трьох десятків… — А Максиміліан? — Він зник, як тільки Генерал упав. Кмітливий хлопчисько. — Він мене врятував. — Так… А в ту хвилину я подумав — усе, Уймо, питимеш ти пиво десь у посмертних чертогах, якщо, звичайно, і туди не проникли ще негідники- некроманти. І тоді… Повисла пауза. — Що? — Він прийшов. — Як? Уйма знову заплющив очі: — Я не помітив. Було тісно — і раптом стало порожньо. А він уже сидить на троні. Я не знав, хто це, але коли побачив їхні сині від страху пики… Я здригнулася. Потерла ніс, щоб відігнати уявний запах. — Ти мужньо з ним говорила, — сказав Уйма. І знову запала тиша. — Уймо, — почала я ледь чутно. — Тепер я розумію. Чому Оберон не пускав мене за Відьмину Печатку й сам іти не хотів. Тепер я зрозуміла. Людожер облизав пересохлі товсті губи: — Чому? — Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у
