поранений, зрозуміла я. І тягне на собі чоловіка, майже такого ж важкого, як він сам. Може, Максиміліан мав рацію, і нам варто кинути принців і рятувати власні шкури?! Позаду хтось упав. Я обернулася: на підлозі лежав принц-бранець. Він знепритомнів на ходу — ще б, адже він стільки років провів у клітці! — Догралися, — сказав Максиміліан. — Усе через тебе. Ідіотка. Я озирнулася. Ми були в якомусь коридорі, я уявлення не мала, де вихід і куди бігти далі. Уйма втер чоло, розмазавши по обличчю криваві цівки. Некромант злобливо щирився. — Тут комин, — сказав принц-саламандра. Я повернула голову. У кімнаті ліворуч і справді був комин, величезний, як кузов самоскида. Холодний. Порожній. Я хотіла сказати принцові, що тут він, на жаль, не зігріється, але не змогла. Я теж задихалася. — Коминкова труба, — не здавався саламандра. Я уявила собі, як ми будемо тягти нагору по трубі паралізованого принца-деспота, і посміхнулася майже так само криво, як і Максиміліан. — А я в дитинстві… сажотрусом, — закінчив свою думку принц-саламандра. — Ви?! — Ну, така гра… Дивно. Принци граються в сажотрусів. Щоправда, з огляду на їхню любов до вогню й камінів… — Я теж, — сказав раптом Максиміліан, і я пригадала, як він уперше з’явився переді мною. Із коминкової труби. — У мене є мотузка, — саламандра торкнувся до пояса. — Я завжди ношу із собою. І, не чекаючи заперечень, він ступнув до комина, вліз у нього й закинув голову, вивчаючи трубу. Мої ніздрі сіпнулися. З найближчого коридору знову потягло знайомим нудотним запахом. — Уймо… — я обернулася до людожера. — Якщо тобі важко… Він не дослухав. Поправив на плечі принца-деспота й, закректавши ну зовсім по-дідівськи, поліз у комин. — Зажди! — крикнув саламандра вже із труби. — Я спущу тобі мотузку! Розділ двадцять шостий
Рятуйся, хто може
— Ми відірвалися, правда? Тиша. Ми лежали на траві обіч шляху, не спромігшись відшукати собі прихисток. Навіть багаття б не розпалювали, якби не принц-саламандра — він так змерз, що тепер сидів, скоцюрбившись, у полум’ї й усе тягся й тягся за новими сухими гілками. Паливо закінчувалося. — Ми відірвалися? — повторила я з надією. — Ще ні, — проскрипів Уйма. Пов’язка на його руці була чорною від крові. Очі гарячково поблискували. У людожера піднімалася температура. — Дай-но, я тебе полікую, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Нам треба йти далі, — прошепотів принц-бранець. Темного вечора він зняв пов’язку з обличчя. Світло багаття заважало йому, але принц мужньо звикав. Ще ніколи я не бачила людину з такими величезними зіницями. — Ми не можемо йти, — я роздивлялася глибоку рану Уйми. — Всі просто з ніг валяться. Хто потягне вашого братика? Принца-деспота потроху відпускав параліч, зате тепер він був зв’язаний руками людожера, а отже, все одно що занурений у бетон. Зате його погляд проводжав мене, куди б я не повернулася, і дуже заважав зосередитися. У принца-саламандри закінчилося паливо. Він виліз із багаття, що догоряло (лусочки його чорного трико диміли), огледівся. — Візьми мою сокиру, — запропонував Уйма. — Дякую… Озброївшись сокирою, принц-саламандра побрів до корчуватого дерева на узбіччі. Мої ніздрі здригнулися. Відтоді як ми залишили замок, мене переслідував цей сморід. Навколо пахло свіжою травою, димком і полем, а мені здавалося, що над дорогою стелиться запах Чуми. Але цього не може бути: ми відірвалися досить далеко. А може, принц-чума й узагалі в замку залишився? Я слабо пам’ятала, як ми вибиралися через коминкову трубу. Принц-саламандра піднявся першим і скинув мотузку. На щастя, труба була така широченна, що в неї могли влетіти пліч-о-пліч три товсті відьми на мітлах. А вже щуплому Максиміліану там узагалі було роздолля — він міг метелятися вниз, як йо-йо на гумці. Пам’ятаю, я простягнула долоню над головою непритомного принца-бранця й наказала: «Оживи». Принц отямився й підвівся, а я захиталася, як паперова лялька на вітрі. Пам’ятаю, просмикнули мотузяну петлю під пахви принца-деспота й так затягли нагору. Принц-бранець піднявся сам, на дотик відшукуючи залізні скоби, Максиміліан лаявся й підштовхував його знизу. Пам’ятаю, як усе сильніше тягло з коридору солодкуватим гнилим запахом. Пам’ятаю, коли я була в трубі, цей сморід раптом злетів знизу, прорвався крізь кіптяву й сажу, що забивали мені подих, і підхльоснув таким жахом, що я сама не спам’яталась, як опинилася нагорі. А там, виявляється, був не дах, а гранітний схил, такий крутий, що принц-бранець мало не зірвався. Труба, з якої ми вибралися один за одним, складалася із грубо обтесаних кругляків, і тоді я бабахнула по цій трубі блискавкою із посоха, і труба перетворилася на купу каменюк і рухнула вниз. І мені дуже хотілося вірити, що принц-чума був саме там, унизу, й уся ця купа здоровенного каміння гепнула йому на голову. Хоча, звісно, ніхто в це не вірив. Мій посох поводився спокійно, коли я намагалася намацати небезпеку попереду, і смикався, як божевільний, коли я повертала його назад — туди, звідкіля ми втекли. Погано пам’ятаю,
