проникну за Печатку. Ключ у твого людожера, в шкіряному мішечку на поясі. Або віддасть мені сам, або зніму з мертвого. — Як вам усім хочеться за Печатку… — промурмотіла я тужливо. — Що? — Нічого… А що коли я скажу «ні»? — Висока температура. Лихоманка. Ломота в усьому тілі. Блювота. Судороги й смерть. Ось що. Вирішуй. Я кліпнула. Перед очима розпливлася раптом синява, начебто мелькнув край неба — і згас. Я так утомилася за ці дні. Я так підвела Оберона. Я сама себе підвела… Мені треба додому. Відлежатися й усе забути. Тільки б повернутися за Печатку, там я сама впораюся. Один крок — і я в іншому світі, до побачення, розбирайтеся без мене. Без мене! Оберон могутній маг, нехай він сам шукає спосіб домовитися з чумою з-за Печатки… Домовитися з Чумою! Мої ніздрі знову відчули запах. Той самий, котрий мучив мене всю дорогу до тронного залу. Я здогадалася, чим це тхне. Горло пересохло, тому я не відразу змогла заговорити. Я відступила на крок, потім ще на крок. Мутнуваті очі принца-чуми дивилися на мене не відриваючись. Я себе не тішила марною надією: йому вистачило б одного поруху, щоб доторкнутися до мене. — Ти… Іди ти… Пішов ти… Я так і не наважилася закінчити фразу. Втім, принц-чума сам уже здогадався, куди саме я його посилаю. Він посміхнувся з жалем і розкинув руки, збираючись згребти мене в обійми. Я замружилася… — Н-на! Мене наче вкутало хрустким поліетиленом. Я навіть подумала, що саме так людина відчуває дотик принца-чуми, і вкрилася холодним потом, але вереск, від якого гуділо у вухах, крики й тупіт юрби, що розбігалася хто куди, змусили мене розплющити очі. Принц-чума був поруч. За напівпрозорою стінкою, схожою на плівку, якою накривають парники. І він бився об цю плівку, намагаючись прорватися до мене. Плівка тріщала, але поки що трималася. — Утікай! Хода! Мене вхопили за руку й поволокли геть із залу. І це був не принц-чума. Це був скуйовджений, блідий Максиміліан. Він відтягнув мене до стіни і зробив це вчасно: нас мало не затоптала божевільна від страху юрба. — Я його затримав… Хвилини на дві… — То це ти зробив?! — Я… все-таки некромант, — він посміхнувся зі згасаючою гордістю. — Тільки він усе одно сильніший. Де Уйма? Нам треба вирушати за Печатку, тут ні тобі, ні мені більше не жити. — Уймо! — заверещала я, але через стогони і крики збожеволілих людей мене й за два кроки не можна було розчути. Тоді я звела посох і вдарила сигнальним променем у стелю. Посипалися пил і кам’яні крихти. Я вдарила ще раз. Максиміліан закашлявся. У дверях, затягнутих пилом, наче туманом, раптом виник величезний силует людожера. За ним я розгледіла принца-саламандру й заледве не розреготалася від полегшення. Уйма обхопив мене лапищами, так що я мало не задихнулася: — Він торкнувся до тебе?! — Ні. Максиміліан… — Біжімо! — заволав некромант. — За Печатку! — Зачекайте… Тут принц-бранець і принц-деспот! — Що?! — Уйма роззявив рот. — Якщо їх не затоптали, — промурмотів Максиміліан собі під ніс. — Один сліпий, другий — паралізований, з ними нам далеко не втекти! — Ми повинні, Максе, — прохрипіла я. — Дурна! Дурна! — в очах його — і нормальному, і травмованому — запалала колишня злість. — Ідіотка! І нащо я старався! Він зараз наздожене! Не слухаючи його, я повернулась і кинулася туди, де залишилися брати-вороги.
— Ліно, це ти? Принц-бранець стояв, утиснувшись у стіну. Рогожка з паралізованим ворогом лежала біля його ніг. — Я. — Що відбувається? Чума… — Він тут! — заверещав Максиміліан. — Він за нами женеться! Він… Подув вітру. Подув огидного запаху. Темна тінь виникла наприкінці коридору. Один рух — і вона поближчала кроків на десять. — Стій! Я піднесла посох, але Максиміліан виявився прудкішим. З кінчиків його довгих гнучких пальців скапували ніби шматочки сірого тіста. Хлюп! І вони розтеклися плівочкою між нами й лихом, що насувалося. Бабах! Я не встигла втриматися, мій посох вибухнув блискавкою, прорвав діру в захисній плівці, й крізь цю діру з усмішкою проник принц-чума! — И-и-и! Максиміліан залаявся так страшно, що я навіть зрозуміти його не змогла. І ще раз змахнув пальцями. Нова плівка виникла за кілька кроків від нас, принц-чума навалився на неї всім тілом, але плівка витримала. Уйма закинув на плече паралізованого принца-деспота. Я вхопила за руку сліпого принца-бранця й кинулася за людожером. Принц-саламандра побіг слідом, а позаду всіх мчав Максиміліан. Він біг і лаявся, лаявся й біг, і незабаром його лайка перетворилася для мене на монотонну музику на кшталт барабанного бумкання, що задає ритм веслярам на галері. Іноді некромант обертався й заліплював коридори за нашою спиною новими полотнищами захисної плівки. — Уймо! Ти знаєш, де вихід? Людожер обернувся. Я почула, як він дихає. Рідкісний випадок — зазвичай Уйма дихав безшумно. Він
