Кривава осінь у місті Лева

стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

* * *

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та не- стиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей — телефонувала Рада — і прийняв виклик.

—  Слухаю, Радочко, що...

Його перервали істеричні схлипи, які аж ніяк не були схожі на голос завжди врівноваженої секретарки. Він не зміг розібрати жодного слова, тому сурово наказав (хоча сам відчув, як по спині пробіг перший холодок тривоги);

—  Ану заспокойся! Я нічого не розумію! Ще раз — кажи чітко і повільно.

—  Жінка, шефе! — нарешті вичавила Рада. — Жінка! Заскочила... до нас... мене, здається, оглушила. Голова паморочиться. Не знаю, скільки я лежала... Ніни немає, шефе!.. Тут все розкидане... її, мабуть...

—  Будь на місці! Я зараз приїду! — Він вимкнувся, міцно матюкнувся і став шукати очима місце для розвороту. Пасків з-під лоба дивився на нього.

—  Щось сталося?

—  Сталося, чорт забирай! Хтось увірвався до агенції. Рада каже, що це була жінка, і я здогадуюся, хто саме. Ніни немає. Схоже, її викрали.

—  Слухай, не варто розвертатися. Окозбирач там, де я сказав.

—  Ти що, твою маму, глухий чи дурний? Я ж кажу...

—  А я кажу; продовжуй їхати, — відчеканив Пасків, викинувши з голосу співчуття. Звук затвора, який пересмикують, Сокіл ніколи ні з чим не сплутав би. Він глянув у ствол табельного «Макарова», який, у свою чергу, дивився прямо на нього з правої руки майора. — Тобі, Олеже, зараз краще в усьому слухатися мене.

—  Пасків, ти що...

—  На дорогу дивися, придурку. Маршрут не міняй. Скоро зустрінешся зі своєю сучкою... тільки якщо будеш баритися, не гарантую, що в неї не бракуватиме шматків. Оля — жінка гаряча й нетерпляча.

—  Ах ти ж сволота, — враз захриплим голосом вимовив Сокіл. Його власний пістолет знаходився в кобурі на попереку, але вихопити його зараз було практично неможливо. — То це ти увесь час її покривав, так? Це ж ти її співучасник!

—  Браво, допетрав. Я, між іншим, теж був тільки за те, аби все швидше закінчилося. Четверте вбивство не мало статися, та вона вирішила по-своєму. Тому довелося підметушитися.