— Не буде. Ти — бухгалтер. Математик практично. У тебе робота така. І я не можу, та й не хочу, сидячи з тобою в одній кімнаті, щось від тебе приховувати. Навіть Рада в курсі всіх справ, хоча й поверхово. А коли ти маєш слушні гадки не лише щодо балансу, чому б я не дослухався?
— Ти просто мрія, а не роботодавець, — ствердила Ніна. — І якщо хтось скаже інше, ігноруй.
— Домовилися, — всміхнувся він, але раптом чомусь спохмурнів — неначе ніч йому на чоло насунулась. — Слухай, — мовив він по хвилині видимих коливань, — мені тут гайнула одна думка... малоприємна. Ти, звісно, вибач, але я мушу це вимовити. Ти кажеш, що твоя мати фанатичка, схильна до агресії. Якщо взяти до уваги те, що саме її поведінка наштовхнула тебе на гіпотезу щодо абортів... я нічого не стверджую, звісно, але якщо...
— ...вбивця — то вона? — закінчила за нього Ніна. — Не вибачайся.
— І?
— Ну, по-перше, мене мати ненавидить більше від усіх жінок світу, разом узятих, по-друге, гонорова й агресивна вона лише вдома, де її ніхто не бачить, крім розп’яття та мене. Ну й по-третє — хоч це найголовніше, — не скажу про два попередні, але на час останнього вбивства у неї точно є алібі.
— Що ж, тоді добре. Вибач, що заговорив про це.
—
* * *
Ратушного, після попереднього дзвінка, Сокіл застав в одному з його автосалонів. Пана Петра він побачив здалеку — той метушився за скляною вітриною, немов старанний практикант, і, гаряче жестикулюючи, доводив щось групі з трьох, убраних на позір в однаковісінькі костюми, юнаків. Ті слухали його, киваючи, без жодних ознак розуміння на кам’яних лицях — це Олег зауважив, підійшовши ближче. Ще якусь хвильку роздивлявся Ратушного, що у своєму чорному пальті чомусь скидався на середньовічного воїна, а потім рушив до входу, двері на фотоелементах безшумно відчинилися, і Сокіл опинився у просторому, з високими стелями приміщенні, де на подіумах сяяли різнобарвними глянсовими боками кілька автівок. Пан Петро відразу помітив детектива, усміхнувся — радше з ввічливості, аніж від великої радості — і поспішив назустріч гостю. Вони обмінялися рукостисканнями, і Ратушний ледь помітно повів очима, відпускаючи своїх слухачів. Юнаки, вишикувавшись вервечкою, потупцяли десь до підсобки, а пан Петро похитав головою.
— Новачків інструктую. Салабони. Чи вони кін га- мериканських надивилися, чи книг дурних начиталися, та щойно хтось до салону увійде, то всі троє налітають водночас, мов ті круки на стерво. «Чого бажаєте? Чим вам допомогти?» Не терплю нав’язливого сервісу. Відчувати ж треба, чи шарпати покупця, чи дати йому спокій, а він спитає, жи сам хоче, — пан Петро кашлянув. — Вибач, не по темі. Що нового?
— Поки що особливих новин не маю. Та є одне делікатне питання. Щодо пані Оксани.
— Що ж, розповім, що зможу. Відійдемо.
