Кривава осінь у місті Лева

А вночі за нею прийшов убивця.

Звичайно, то був лише сон. Вона усвідомила це, не прокидаючись («Я думаю навіть уві сні», — сказала вона Соколу, і то було правдою), але тим не менш боялася його так само, як боялася б у реальності, — якщо не більше. Всепоглинаючий жах, як крижаний м’ясоїдний велетень, навалився на неї, доки Ніна безрезультатно намагалася втекти від страшної фігури, що невідступно крокувала за нею. Бігти було важко, як це завжди буває уві сні, — ти мчиш, рвешся вперед, дерешся з останніх сил... і долаєш якусь мізерну відстань, у той час як той, хто женеться, вже дихає в спину. І це дихання таке ж обпікаюче холодне, як жах, що конвульсивно сіпається всередині.

Вбивця був чорним з голови до ніг — він не був негром і не був одягнутий у чорне — він сам був чорнотою в людській подобі. Ожилий кусень найтемнішої барви, яка всотує в себе геть усе сонячне світло, до останнього промінчика.

—  Не втекти-и, — сичав він дитячим голосом ледь не над самим вухом. — Не втекти тобі-і. Будеш такою ж. Такою, як усі!

І якимось чином — надприродним, звісно, хіба можливо уві сні інакше? — чорний убивця опинився перед нею, як в’язанка сіна, яку прив’язують перед упертим віслюком, аби примусити того зрушити з місця. От тільки Ніна тепер щиро бажала зупинитися, але ноги все ще бігли, продовжували нести її назустріч кошмару. Назустріч велетенській білій голові без лиця, носа, рота та вух, лише з двома виряченими кулями червоних очей.

Очі раптом втягнулися усередину цієї жахливої голови, неначе всмоктані, залишилися лише дві глибокі чорнющі діри. Вони перетворилися на роти.

— Така ж, як усі, будеш!!! — заревіли обидва в унісон, і Ніна прокинулася.

Глава 6

Олег під’їхав до агенції о пів на восьму, гадаючи, що буде першим, — отямившись о четвертій ранку від поганого сну, більше так і не зміг заснути, — і з неабияким подивом побачив Ніну, яка сиділа на східцях біля зачинених дверей, скулившись від неприємного осіннього вітерця. Із ще більшим подивом він зауважив, що поруч з нею стоїть стара брудно-сіра валіза з порепаною ручкою.

—  Вже зібралась у відпустку? — з погано прихованою тривогою в голосі поцікавився Олег, вилазячи з салону. — Трохи той... зарано. Ще хоч півроку попрацюй, а там видно буде.

Ніна посміхнулась — такою вимученою усмішкою, що у Сокола защеміло серце, і підвелася.

—  Хвилюватися немає причин, як співається в одній пісні. Я не маю квитка на Канари. Маю лише певні проблеми.

Олег підійшов ближче і помітив, що на ногах у Ніни черевички різного кольору — лівий синій, а правий коричневий.

—  І в чому ж вони полягають?

—  У тому, що віднині я більше вдома не живу.