Кривава осінь у місті Лева

—  Все тобі смішки з попової кішки, Олеже. Але пропозиція хороша. Подивимось, що за роботи геніальний майстер нам презентував, — я таким цікавлюся. І заразом уявлю собі, що ти мене запросив на побачення. — Ніна підморгнула. — До речі, ми вже на місці. Дякую за компанію.

Вони й справді дісталися нарешті старого рудого будиночка, де жила Ніна. Споруда, що так і не зуміла стати домом. Хоч... не її вина.

—  Будь ласка. Завжди радий, мала. — Сокіл зупинився, раптом взяв Нінину руку і поцілував. Дівчина аж підстрибнула — враження таке, що крізь її пальці пройшов струм дуже високої потужності. Раптом до болю закортіло так і завмерти тут, на милій вуличці, в передчутті ночі і ще чогось... тієї обіцянки, що читалася в очах Олега. Обіцянки дива?

На світі не лишилось більше див. А якщо і є, то всі вони лякають.

—  Тоді до завтра, — неохоче промовила Ніна.

—  Так, до зустрічі.

Вже майже тицьнувшись носом у під’їзд, Ніна таки не втрималась від короткого позирку через плече. Ну звісно, Сокіл не рухався з місця, чекаючи, доки вона зачинить за собою двері. Цікаво, цьому навчають в Оксфорді чи з цим треба народитися?

Їй раптом стало тепло і затишно.

* * *

Мати ще, звісно, не спала — це було б надто добре, аби стати правдою бодай на один вечір. На цей вечір, у який Олену хотілося бачити ще менше, аніж зовсім. Зазвичай вона вкладалася рано, відразу по тому, як від пуза нагорлається псалмів з черговим «братом у вірі», але не сьогодні. Сьогодні мати стояла в коридорі, як боксер, що чекає початку поєдинку, і Ніна, помітивши її лише тоді, коли вузький простір передпокою залило жовте світло, скрикнула від несподіванки.

—  Атож, кричи, плач! — миттю відреагувала люба ненька, проявившись із темряви і, як завжди, не утруднюючи себе привітанням. — Та що там плакати — тобі вовком вити пора! Чуєш, курвина донько?!

—  Боже милий, що за самокритика. — Ніна спробувала оминути матір, однак те виписане нею коло так і не стало рятівним. — Дай пройти, чи як? Що ти тут стовбичиш?

—  Я скажу тобі. Так, скажу. Я на тебе чекаю. Глянути хочу в писок твій безстидний! Де ти лазила аж досі?

—  А, ти знов за рибу гроші. На роботі я була. Ясно тобі? На роботі!

—  Брешеш! Не було тебе там! — карбуючи кожне слово, провіщала мати і продовжила швидко, немов у лихоманці; — Я тобі дзвоню-дзвоню, третій день, в книгарню твою вошиву, і що воно за лихо — ти то в банк поїхала, то в туалеті сидиш... Я тоді зібралася раненько, службу навіть пропустила — чуєш ти, гадюко, від Бога час відірвала — і гайда до тебе. На роботу. Так мені там сказали, що ти звільнилася! Геть зникла, і то за один день! За тобою амбал якийсь зайшов, кримінальник, і більше ти там не з’являлася! Хто то був, кажи? — Олена відважила доньці ляпас, доволі важкий, як для її субтильної статури. — Хто? Сутенер твій? Ти страх Божий втратила!