— Що? — відгукнувся Пітер.
— Щось ворухнулося поміж дерев, он там, ліворуч. Діти напружили зір, намагаючись щось розгледіти.
Тепер уже ніхто з них не почувався у безпеці.
— Ой, знову, — зашепотіла через якусь хвилину Сюзан.
— Я теж бачив, — сказав Пітер, — воно там. І щойно сховалося за те велике дерево.
— Що ж це? — спитала Люсі, з цілої сили намагаючись не втратити самовладання.
— Хай що там таке, — промовив Пітер, — але воно бавиться з нами у піжмурки. І не хоче, щоб його бачили.
— Ходімо додому, — сказала раптом Сюзан. І тоді, хоча ніхто не вимовив цього вголос, всі раптом усвідомили те, що перед тим Едмунд говорив Пітерові: вони заблукали.
— На що воно схоже? — спитала далі Люсі.
— Це. це якесь звірятко, — відповіла Сюзан. — Ой, дивіться! Дивіться! — вигукнула за хвильку. — Та швидше! Ось воно!
І тут усі побачили пухнасту вусату мордочку, що виглядала з-за дерева. Але тепер звірятко не ховалося, а піднесло лапку до рота — ну зовсім як людина, яка ото прикладає пальця до уст, аби подати знак мовчати. Потім звірятко зникло. Діти затамували подих. За якусь мить незнайомець вигулькнув з-за дерева, озирнувся довкола, ніби боявся, що за ним підглядають, прошепотів «чш-ш», зробив їм знак підступити ближче до того місця, де він стояв, і знову зник
— Я знаю, хто це, — сказав Пітер. — Це бобер. Я бачив його хвоста.
— Він хоче, щоб ми підійшли до нього, — зауважила Сюзан, — і перестерігає, щоби не зчиняли галасу.
— Бачу, — відповів Пітер. — Питання тільки в тому, йти до нього чи ні. Як гадаєш Люсі?
— Я думаю, це добрий бобер, — промовила Люсі.
— Можливо, але звідки нам про це знати? — висловив сумнів Едмунд.
— Але хіба не можна ризикнути? — сказала Сюзан. — Гадаю, нема сенсу отут стовбичити. Крім того, я хочу їсти.
Тим часом бобер знову вистромив голову з-за дерева і зосереджено подав їм знак.
— Пішли, — вирішив Пітер, — побачимо, що він хоче. Тримаймося разом. Хіба ми не дамо собі раду з одним бобром, коли раптом виявиться, що він ворог?
