— Ми вже тут, мамо Бобрихо, — загукав пан Бобер. —
Перше, що почула Люсі, зайшовши до хатки, було якесь скрекотіння, а далі в кутку побачила добродушну стареньку Бобриху, яка зосереджено сиділа за швейною машинкою, закусивши в зубах нитку. Звідтіля і долинав той звук Як тільки всі увійшли, господиня кинула роботу і підвелася.
— Нарешті ви з'явились! — жваво промовила вона, простягуючи до них свої поморщені лапи. — Нарешті! Хто б міг подумати, що я доживу до цього дня! Картопелька вже кипить, чайник свистить. Думаю, тату Бобре, що ти і рибки принесеш нам.
Аякже, чому ж ні, — відповів пан Бобер.
Він вийшов із хатки і почалапав навпростець до ополонки, яку щодня наново прорубував сокирчиною. Пітер пішов із ним. Вони прихопили зі собою відро. Пан Бобер присів майже на край ополонки — холод його, здається, зовсім не лякав, — і завмер, втупившись у гладінь води. Раптом блискавично викинув уперед лапу — і тієї ж миті витягнув чудового пструга. І ще, і ще... аж набралося повне відерко.
Тим часом дівчатка допомагали пані Бобрисі: долили води у чайник, застелили стіл, накраяли хліба, запхали тарелі до печі, щоб нагрілися, із бочки, яка стояла собі в куточку, націдили велику гальбу пива для пана Бобра і поставили на плиту пательню, щоби добре розігрілась олива. Люсі подумала, що у Бобрів дуже затишно, хоча їхня хатинка зовсім не схожа на печеру пана Тамнаса. Тут не було ні книжок, ні картин, а замість ліжок до стін прикручено лежаки, як на кораблі. Зі стелі звисали окости та вінки цибулі, попід стінами рядами вишикувались гумові чобітки, з гачків звисали дощовики, в кутку лежали сокирки, ножиці, лопати, шуфельки, поруч стояла макітра з макогоном, а також вудки, тенета і підсаки. Обрус на столі був чистенький, із грубого домотканого полотна.
Коли повернулися Пітер і пан Бобер, олива на пательні вже добре булькала. Рибу пан Бобер устиг почистити і вительбушити ще надворі. Можете хіба собі уявити, що за пахощі здіймалися з пательні, на якій смажились свіженькі пструги, і з яким нетерпінням голодні діти чекали, коли ж та риба буде готова, і як уже бурчало у їхніх животах від голоду. Та ось нарешті пан Бобер сказав: «Ну, майже готово». Сюзан, відцідивши картоплю, переклала її > горщик і поставила збоку на плиту, аби трохи підсушити. Люсі допомогла пані Бобрисі викласти смажених пстругів на таріль. И ось уже всі мостилися зі своїми стільчиками- триніжками (а у Бобровій хаті всі стільчики мали по три ніжки, окрім хіба крісла-гойдалки, яке належало панові Боброві — воно стояло за коминком) навкруж столу. Посеред столу стояв гладущик сметанки для дітей (а пан Бобер віддавав перевагу пиву) і великий кавалок жовтенького масла — кожен міг собі брати до картоплі скільки забажає. А ще всі діти думали — і я з ними цілком згоден — що ніщо не може зрівнятися зі смаком свіжої риби, особливо якщо її зловили лише півгодини тому і щойно зняли з пательні. Пструги швиденько зникли з тарелі — і тут пані Бобриха вийняла із печі великий і пишний, ще теплий, завиванець з повидлом! Далі вона підсунула ближче до вогню чайник, отож як тільки гості розправилися і з завиванцем, можна було розливати чай. Кожен узяв своє горнятко в руки, а тоді, мов за командою, всі відсунулися від столу й обіперлися об стіну. Зайве й казати, що вигляд у них був просто-таки блаженний.
— А тепер, — пан Бобер, відсуваючи набік порожню гальбу і притягуючи до себе горня із чаєм, — можемо братися до справи. Ось я тільки викурю люльку, якщо ви, звичайно, не заперечуєте. О, знову сніг падає, — за якусь хвилину мовив він, косуючи одним оком на вікно. — Дуже добре. Це значить, що нам нема чого боятися: гм, якщо хтось і спробує вистежити нас, то не знайде ніяких слідів.
Розділ 8. Що сталюся після обіду
