Після цих слів діти збилися докупи і рушили до дерева. Вони обійшли збоку стовбур і там нарешті зустрілися з бобром. Дочекавшись їх, він хрипко прошепотів:
— Далі, ходімо далі. Сюди, праворуч. На галявині ми в небезпеці! — і посунув у хащі. Бобер завів їх у суцільну гущавину, де сплелися кронами докупи чотири сосни і де під
ногами була земля та повно хвої, бо сніг не міг пробитися крізь щільне гілля, й лише тоді розпочав розмову.
— Ви сини Адама і доньки Єви? — поспитав він.
— Так, ми з них, — відповів Пітер.
— Чттт-ттт! — прошепотів бобер. — Не так голосно, прошу вас. Навіть тут небезпечно.
— Чому? Кого Ви боїтеся? — спитав Пітер. — Тут, крім нас, нікого немає.
— Дерева, — відказав бобер, — вони також слухають. Багато з них — наші друзі, але є й такі, що можуть донести їй... знаєте, про кого я, — і скрушно похитав головою.
— Якщо вже заговорили про те, хто на чиєму боці, — вступив у розмову Едмунд, — то як нам знати, що Ви — друг?
— Не потрактуйте це як нечемність, — додав Пітер, — але, бачите, ми тут зовсім недавно.
— Ваша правда, ваша правда, — зацокотів бобер. — Ось мій доказ.
Із цими словами він витягнув якусь маленьку білу річ. Діти з цікавістю глянули на неї і раптом Люсі вигукнула:
— Ну звичайно! Це мій носовичок — я залишила його бідолашному панові Тамнасу.
— Саме так, сказав бобер. — Бідолаха напередодні дізнався, що його арештують, і
передав хустинку мені. Він сказав: якби із ним щось трапилось, я повинен зустріти вас тут і завести до...
Тут бобер примовк і таємничо кивнув їм. Тоді поманив їх іще ближче до себе. Діти збилися докупи тісно-тісно, аж відчували лоскіт на щоках від дотику бобрових вусів, і бобер прошепотів своїм низьким голосом:
— Кажуть, Аслан у дорозі, а може, вже й прибув.
І тут трапилась дивовижна річ. Ніхто з дітей не знав, хто такий Аслан, зрештою, як і ми з вами, проте коли бобер вимовив це, кожен відчув щось особливе. Можливо, подібне колись траплялося з вами уві сні, коли хтось промовляв до вас, а ви не розуміли слів, але відчували, що в них криється щось надзвичайно важливе. І часом це лякало вас, перетворюючи сон у жахливе марення, або ж потаємний зміст незнайомих слів дивував і захоплював настільки, що сон той залишався у пам'яті на все життя і вам хотілося, аби він повторився знову і знову. Так було і тепер. Коли прозвучало ім'я Аслана, кожен із дітей відчув, як щось підстрибнуло у нього всередині. Едмунда охопив незбагненний, таємничий жах. Пітер відчув у собі
