— Коли він зник?
— Може, він вийшов?
Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: «Едмунде! Едмунде!» — аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.
— Який жах! — вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. — Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.
— Що ж нам тепер робити, пане Бобре? — запитав Пітер.
— Що? — перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. — Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!
— Нам потрібно розділитися на групи, — запропонував Пітер, — і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і...
— Які ще групи, сину Адамів? — перебив пан Бобер. — Для чого?
— Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!
— Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, — відмовив пан Бобер.
— Та що Ви таке кажете? — підняла брови Сюзан. — Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?
— Немає змісту провадити будь-які пошуки, — стояв на своєму пан Бобер, — бо ж відомо, куди він подався!
Діти вражено перезирнулися.
— Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.
— Та ні, не може бути! — вигукнула Сюзан. — Він не міг такого зробити!
— Справді? — перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.
— Але як він знайшов дорогу? — здивувався Пітер.
— Чи бував він раніше у цій країні? — запитав пан Бобер. — Тобто чи був він тут колись сам?
— Так, — ледь чутно вимовила Люсі. — Боюся, що так.
— А розповідав вам, що робив, кого бачив?
