— Маєш рацію, серце, — заквапився пан Бобер, — треба негайно звідси тікати.
Розділ 9. У замку Чаклунки
Тепер вам, звичайно, кортить дізнатися, що трапилось з Едмундом, правда ж? Так ось, він пообідав разом з усіма, але без насолоди, як інші, бо весь час марив рахат-лукумом. Відомо-бо, що ніщо так не псує смаку звичайної їжі, як спогади про зачаровані ласощі. Розмова, що точилася за столом, теж була Едмундові не до вподоби: він убив собі в голову, що решта присутніх навмисне не звертає на нього жодної уваги і ставиться до нього непривітно. Це була неправда, але йому так здавалося. Едмунд якийсь час іще слухав, та коли пан Бобер розповів про Аслана і про подробиці зустрічі з ним біля Камінного Столу, став тихесенько пробиратися до завіси, що висіла над дверима, бо саме лиш ім'я Аслана сповнило його почуттям незбагненного жаху. Інші ж діти, як пригадуєте, відчули у той момент дивовижну солодку радість.
Якраз коли пан Бобер наводив давнє передання про Адамову плоть і кров, Едмунд обережно натиснув на клямку, і ще заки пан Бобер сказав, що Біла Чаклунка зовсім не людина, а походить із джинів та велетів, хлопець вислизнув надвір, просто у заметіль, безгучно причинивши за собою двері.
Не варто, однак, думати, ніби Едмунд був такий поганий, що бажав, аби брат і сестрички обернулися у камінь. Так, йому страшенно хотілося рахат-лукуму, до того ж він уже бачив себе принцом (а згодом і королем), ну а ще мріяв поквитатися з Пітером, бо той обізвав його свинею. Що ж до того, що Чаклунка могла зробити з іншими, то Едмундові, звісно, не хотілося, аби вона повелася з ними надто вже привітно, — бо, очевидно, не могло бути й мови, аби їх зрівняно з ним, — але хлопець переконав себе (або вдав, що так думає), що вона не вчинить їм нічого лихого. «Бо, — говорив він сам до себе, — усі ті, що про неї таке розказують, належать до її ворогів. Мабуть, добру половину тих історій просто вигадали. Вона ж так мило ставилася до мене, у будь-якому разі, набагато ліпше, ніж ото вони. Думаю, вона і є законна королева. Принаймні, вона буде ліпша, ніж той жахливий Аслан!» Так чи інак, але саме у такий спосіб хлопець виправдовував себе і те, що зараз чинив. Однак Едмунд не був дорешги щирий зі собою, бо десь у глибині душі знав, що Біла Чаклунка таки зла і безжальна.
Перше, що збагнув Едмунд, коли вибрався надвір, де падав густий лапатий сніг, було те, що свою шубу він забув у хатинці бобрів. І, зрозуміло, тепер уже ніяк не випадало вернутися за нею. Наступним його відкриттям стало те, що вже геть посутеніло. Ясна річ: десь о третій усі щойно сіли були до столу, а зимові дні дуже короткі. Цього хлопець зовсім не взяв до уваги, але зараз мусив виходити зі становища, яке склалося, з найменшими втратами. Едмунд підняв комірець і рушив уздовж греблі через річку. На його щастя, нападало багато снігу і під ногами вже не було так ховзько.
Поки Едмунд добрався до берега, погода цілком зіпсувалася. З кожною хвилиною ставало дедалі темніше, і через темряву та снігову завію, що свистіла навколо нього і боляче шмагала по очах, Едмунд ледве міг щось розгледіти за три кроки перед собою. Не було жодної стежини, жодної дороги, і хлопець глибоко провалювався у снігові кучугури, ковзав на замерзлих калюжах, шпортався об повалені дерева, стрімко падав у глибокі яруги, обдирав ноги об гостре каміння. Дуже швидко він промок наскрізь, страшенно змерз і весь покрився синцями. Його оточувала безшелесна тиша. Едмунд відчув нестерпну самотність. Еадаю, на цьому він би і завершив виправу, повернувся назад, визнав свою помилку і помирився з усіма, якби йому враз не спало на думку:
— Коли я стану королем Нарнії, то насамперед звелю збудувати тут хоч трохи путніх доріг.
І далі уява перенесла його у той час, коли він володарюватиме. Це одразу підняло його дух. Він собі уявляв, який палац матиме і скільки автомобілів у ньому, думав про власний кінотеатр і куди прокладе залізничні тори, які закони видасть супроти бобрів та їхніх гребель, а потому тішився, що врешті йому вдасться збити пиху з ЕЙтера. Та за той час погода несподівано змінилася. Хурделити перестало, але зірвався сильний морозний вітер і зробилося дуже-дуже зимно. Хмари розійшлися і нарешті визирнув місяць. Була саме повня, сяйво відбивалося від снігу і довкруж стало ясно мов удень. От хіба
