довгі тіні на снігу залишали якесь моторошне відчуття.
Едмунд нізащо не знайшов би дороги, якби ото не місяць. Він з'явився якраз коли хлопець добрався до маленької річечки, що впадала у велику (пригадуєте, він бачив її, коли разом з усіма ішов до бобрів). Едмунд саме добрів до неї і поплівся її берегом супроти течії. ЕІроте видолинок, яким проклала собі шлях вода, був суціль кам'янистий і дуже стрімкий, зовсім не схожий на той, яким хлопець ішов досі. Береги річечки поросли густими чагарниками, отож йому ніяк не вдалося б зорієнтуватися серед них у темряві. Едмунд мусив низько пригинатися, щоб пройти попід гілками, а сніг брилами звалювався йому на спину і сипався геть за комір. На хлопцеві вже не було сухої нитки, але коли його укотре прибило до землі, він лишень відчув, скільки ж ненависті до Пітера у ньому зібралося, немовби брат, а не хто інший, був винен у всьому, що йому доводилося оце переживати.
Нарешті шлях став пологіший. Невдовзі перед Едмундом відкрилася розлога долина. ] там, на другому березі, серед маленької галявини поміж двома пагорками, Едмунд побачив палац Білої Чаклунки. Це був невеличкий замок, який, здавалося, складався зі самих маленьких гостроверхих веж. Вони нагадували величезні каптури, які ото носять відьми і чаклуни. Місяць світив як ніколи, гострі мов голки шпилі замкових веж виблискували у яскравому сяйві, а їхні довгі тіні на білому снігу спліталися у дивні химерні фігури. Едмунда опанував страх.
Проте було надто пізно повертатися назад. Хлопець перетнув річку по кризі і наблизився до замку. Навкруж — жодного звуку, жодного руху Навіть Едмундові кроки, здавалося, безгучно ковтав глибокий свіжий сніг. Хлопець підійшов ближче, тоді повернув за ріг, минаючи стіну за стіною, вежу за вежею у пошуках входу. Проте вхід був далі, із протилежного боку, отож Едмундові довелося зробити чималий гак, аби його знайти. Нарешті хлопець напіткав велетенську арку, а в ній важкі залізні ворота. Ворота було відчинено навстіж.
Ледве пересуваючи ноги, Едмунд підібрався до арки і крадькома зазирнув на подвір'я. Та раптом він побачив таке, від чого серце його, здавалося, перестало битися у грудях. Просто на вході, увесь осяяний місячним світлом, застиг величезний лев, готовий ось-ось стрибнути. Едмунда ховала тінь від арки, і він закляк, тремтячи від страху, не важачись ані йти далі, ані накивати п'ятами. Коліна хлопця тряслися і жодна сила зараз не зрушила б його з місця ні на крок. Він простояв так довго, що якби не цокотів зубами від переляку, то неодмінно зацокотів би від холоду. Скільки часу отак минуло, достеменно не скажу, але Едмундові здавалося, що спливла не одна година.
Проте потроху його стала брати цікавість, чому лев не. стрибає, бо ж відколи хлопець його уздрів, звір навіть не поворухнувся. Едмунд, не виходячи з тіні, наважився трішечки підсунутися до нього. Хлопець розсудив, що звідтам лев узагалі не міг його помітити. («А що, коли він раптом обернеться?» — промайнуло в голові Едмунда.) Далі він побачив маленького гнома, який стояв спиною до лева десь на відстані чотирьох кроків від того. «Ага, — зметикував Едмунд, — коли лев кинеться на гнома, то у мене буде час проскочити». Однак ані гном, ані лев не поміняли пози. Аж тепер Едмунд пригадав розповіді про те, що Біла Чаклунка обертає живих істот у камінь. Можливо, цей лев скам'янів? Поміркувавши так, Едмунд тепер звернув увагу, що спину та гриву лева покривав сніг. Ну звичайно, статуя! Живі звірі ніколи не чекатимуть, щоби їх привалило снігом. Едмунд дуже повільно рушив до лева. Серце хлопця гупало, готове вистрибнути з грудей, бо Едмунд все одно боявся торкнутися звіра. Врешті зважився, витягнув руку і — пальці обпекло холодом. Камінь! Він злякався кам'яного боввана!
Едмундові наче тягар звалився з плечей — і в один момент його аж до кінчиків пальців хвилею пройняло гаряче тепло. Тієї ж миті у голові йому сяйнув радісний здогад: «Напевно, — подумав він, — це і є той великий лев Аслан, про якого вони теревенили. А вона його спіймала і перетворила на камінь. От і кінець усім їхнім величним планам! Фу-у! 1 кому тепер страшний Аслан?» Отак він стояв, потішаючись із камінного лева, а далі повівся геть як збиточний школяр: вийняв ото з кишені огризок олівця і домалював левові вуса й окуляри. А тоді сказав: «Егей, старий дурню Аслане! Подобається тобі стояти тут каменем? Еадав собі, що ти тут наймогутніший, правда?». Але навіть спотворений безглуздою базграниною камінний звір, задивлений нерухомими очима у місячне сяйво, був таким грізним, сумовитим і шляхетним, що Едмунд не дістав
