Цвіркун під вікном замовк.
Мільйон років тому (початок цитати)
- Я прекрасно розумію… Ображатись тут марно, просто гидко… та це чисто фізіологічна реакція. Коли ти в трамваї, наприклад, - ти готовий до хамства. А коли ти гуляєш у парку, думаєш про своє… Мовби брудним мішком з-за рогу, їй- бо.
Її звали Іра, вони з чоловіком жили в пансіонаті, чоловік катався на дошці з вітрилом - “У них там цілий клуб організувався, з ранку й до вечора… Поки він катається, я пішла до парку - і от маєш…”
Утрьох вони сиділи на лавці перед озером, Алік носився по камінню, намагаючись погодувати лебедів. Лебеді вернули дзьоби від булочки з маком - у воді й без того плавали кусні розмоклого хліба, колишні бублики й навіть горішки, та Алік не здавався, підкликаючи, підлесливо цмокаючи й клацаючи на всі лади.
Іриного чоловіка звали Олексій. Обоє вони працювали редакторами на популярному телеканалі, і то вельми успішно - в усякому разі, у Юлі склалось таке враження; сама говірка, Іра багато й охоче розпитувала про життя-буття нових знайомих:
- Ах, інститут мікробіології? Як це сучасно, як це актуально… Відділ генетики? У вас чудовий фах, Юленько…
Юлі не подобалася Ірина звичка називати напівзнайомих людей здрібнілими іменами.
- Ах, Станіславе, ви хіру-ург? Оце чудово, я так завжди поважала чоловіків-хірургів… Це особливий характер - так мені, в усякому разі, здавалося. Я трохи заздрю вам, Юленько… А де ви відпочиваєте?
Стас сказав, що наймана квартира біля пошти дуже зручна й дешева; Іра кивнула й усміхнулася. І не сказала вголос про те, що в пансіонаті свій пляж, ресторанне харчування й зручні номери з балконами на море.
- А скільки коштує покататися на цій самій вітрильній дошці? - з цікавістю розпитував Стас. - На годину? А час будь-який? А ввечері?
Пора було обідати; Іра пішла до пансіонату, а Юлю й Стаса чекали пластикові стільці чергової вуличної кафешки. Алік вередував, не бажаючи їсти суп, Стас підкреслено не помічав його капризів: або їж, що дають, або залишайся голодним. Юля нервувалася; Алік, насупившись, просидів півгодини над охололою тарілкою й, облизавши макогона, відправився додому. Він ступав попереду, гордо закинувши голову, і, дивлячись у худорляву негнучку спину, Юля думала мало не з жахом: які ж вони схожі…
Стас теж ніколи майже не міняв рішень. Юля знала, що тихе “ні” - те саме, що бетонна стіна з випнутими прутами арматури; напевно, ця властивість потрібна була в його роботі. Прийняти рішення, взяти на себе всю відповідальність і не відступати до кінця; у повсякденному житті професійні якості інколи обертаються вадами, але Стасові рішучість і впертість ніколи не здавалися Юлі таким уже криміналом.
І з Аліком буде нелегко, та в чоловіка має бути характер. Так казав Стас, і Юля погоджувалася: людина, що не вміє казати “ні”, не може в наші дні сподіватись на успіх. Віслюкову впертість треба повернути на користь - тоді вона називатиметься залізною непохитністю; так казав Стас, і Юля кивала, а попереду манячила, здираючись по залитому сонцем серпантину, пряма синівська спина…
