мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче — знов заговорить!
— Ну що ж, не вийшло — то й не треба! Давайте самі думати! — сказав Ігор, коли я розповів квартетові про поведінку Корнелія. — Невже ми дурніші за якогось там кота?
Так і домовились.
А ввечері, тільки-но стемніло, ми, як завжди, сиділи на нашій липі.
Аж тут під нами спалахнуло вікно сусіда, й усі мимоволі глянули на нього.
Ближче за всіх до вікна сидів Ігор, а ми з Борисом бачили тільки лису голову Капітона й вершечок скляної шафи.
— Що він там робить? — порушила мовчанку Наталка, але Ігор рвучко повернувся до нас і застережно махнув рукою. Ми зрозуміли: він побачив щось важливе — і затамували подих.
Ми тихо просиділи на своєму спостережному пункті з годину, поки Ігор нарешті заворушився.
Раптом під його ногою хряснула гілка. Він устиг схопитися руками за стовбур і наче закам'янів.
І тут ми побачили, як дідуган скочив зі свого місця й підбіг до вікна.
Ось він відхилив фіранку... Ось висунув голову надвір!..
— Ня-а-ав!!! — пролунав раптово під самим вікном котячий зойк, і ми впізнали голос Корнелія.
— А, це ти, рудий розбишако! — гримнув на Корнелія Капітон Порфирович. — Ну, постривай! Я ще зустрінуся з тобою! — І він так зареготав, що нам аж моторошно стало.
А Корнелій ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умів лише він, і замовк.
Можна було вважати, він нас виручив! Молодчина!.. От тільки цікаво, звідки його знає дід?..
Коли ми злізли з липи й зібралися в альтанці, Наталка спитала Ігоря:
— Ти чого так тремтиш? Змерз?
Тільки зараз ми помітили, що Ігор і справді весь аж труситься.
— Хотів би я глянути, — кинув він, — що б робила ти, коли б побачила, що там!..
— Що?! — водночас гукнули ми.
— Зараз, дайте віддихатись, — попросив Ігор. — Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кімната освітлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кімнати стоїть стіл. За столом у величезному шкіряному кріслі — Капітон. На столі перед ним у
