порадуєш… Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав. — Добре… Піду… — підвівся. Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив: — Я швидко… Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило. Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать — бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто — аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів: — Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре? — Одужає, — Маруся присіла поруч, притулилася до німця. — А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе. — Ні! З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув. — Не руш… — прошепотіла, до вікна стала. — Мамо? До вікна підійшла заплакана Орися. — Грицько Барбуляк помер, — сказала. Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати. — Я до Старостенка… — схлипнула Орися — Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає… — Не піду… Орися зиркнула на доньку здивовано. — Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе… — Не піду, — прошепотіла вперто. — Та що з тобою, Марусю?! — розсердилася Орися. — Ану гайда мені до Чудихи! — Не піду! — відчайдушно вигукнула. — … Боюся! — Тьху на тебе! Боїться вона… — махнула рукою Орися і побігла з двору. Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію… — А дай-но… — рукою до ґудзика на сорочині. Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале. Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела — думає… Видихнула. — А дай-но… — затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї. Напружився… Окуляри зняв — диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою — по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув — легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися — тягніть! Далі, ніж на подих, — не відійти. Ближче, ніж зараз, — не буває. Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх. Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям. Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався. — Марусю. Я тебе скривдив? — Ні, — прошепотіла. — Кров… — перелякався ще більше. — Так буває… — А плачеш?.. — Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу… Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув. — Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався… Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка. — Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином. Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами. — Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи. Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить. Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав: — Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися? — Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець! — А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився. — Що це ти? — насупилася. — Та нічого. — Очі в землю. — Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом. — Люблю, — прошепотів. — Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася. Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти. Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася,
Вы читаете Молоко з кров'ю
