знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала: — Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати! — Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні… — Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває. — Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса. Гірко глянула. — Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш? — Ні… — То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце. — Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся. Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити. Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить. — Ото і вся любов. Марусько! З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась. — Та усе життя і протупцював, — пробурмотів. І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба. Озирнувся… І змертвів — шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала. Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився — відчинене! — і все одно не повірив. — Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? — зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося? Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається. Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно. Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! — билося в скронях. — Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється — німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба — заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися» До вікна — метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув — нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути — чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», — подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, — і намисто червоне з шиї звисає. — А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? — чи то прохрипів, чи то простогнав. А вона ще дужче з вікна перехилилася. — Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався? — А піду втоплюся, — сказав Стьопка. — А мене на кого? — Спину вирівняла, підборіддя — вище. — Та на нього! — мотнув головою в бік кімнати. — То хоч заскоч попрощатися, — каже ніби й серйозно, а німцю — лише сміх у її голосі. — Та — коли? — Та — зараз! — Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає. — Дивись, Марусько! — прошепотів люто. — Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш! — Та чого б це я тебе випихала? — знов серйозно. Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться. — Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала. Рота рукою затулила, розсміялася тихо. — Ох і балакучим ти став… — Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить. — А я не сплю. — Нахилилася, наказала: — Ходи вже… Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці. Закрутився на одному місці. — Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує. Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула. — І оце б ти мене на нього кинув? — Сама на нього кинулася, — відповів гірко. — Щоби не топився, — наказала Маруся. — Все одно пропаду, — прошепотів. — А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші… — Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався. Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із
Вы читаете Молоко з кров'ю
