свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати… Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, — не вдягне. Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував: — А хату нову подивитися сходимо? Чи теж — на свята? — Сходимо, чого ж не сходити. Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині: — Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть? Маруся у відчинене віконце глянула. — Зачекаємо трохи… Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне — зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, — бігтиме й перекидатиметься. Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці. — Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися… Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні. — Ох і гола ж вулиця, — сказала. — Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо… — Бузок посадимо… — Можна і бузок… Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє. — Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру. — Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка. — Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там. Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє. — Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі. — І вікна великі… — І вікна гарні, — погодився. — І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно… — Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму… — Це добре, — кивнула. — Що? — аж став. — Що головою будеш, — каже. — А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо. — Яку книжку? — Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося? — Коли? — та в очі чоловікові. — Ну… Не знаю. Взагалі. — Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася. — А не взагалі. Конкретно. — Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір. Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею. На голу вулицю вийшли, посередині стали. — Ну, що, жінко? Який дім обираємо? Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці. — А хто у нас за сусідів буде? — Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться… — Та ні, — каже. — Німець тут не житиме. — Чому? — Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі… — Які? — напружився. — Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше. Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори. Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом. — Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав. — Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати. Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій
Вы читаете Молоко з кров'ю
