голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?» — А твоя душа… — Геть зім'ялася, — всміхнулася сумно. — Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається. — Марусю… Чуєш! — захвилювався, як пацаня наївне. — Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я — половина твоя. Відірвеш мене від себе — не виживу. Ти чого така? Що не так? — Усе добре, — каже. — То я жартую. — Та де? Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала. — Оце питав, що хочу… — Питав… — Не взагалі, а конкретно. Зараз, — і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою. — Кажи. Усе зроблю, — знітився. — Роби! — на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. — Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо. — Донечка? Чому донечка? — заметушився, штани стягує, а голови не втратив — зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше — не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися. — Намисто коралове хочу їй подарувати, — прошепотіла. Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула. Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить — Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став. — Ти що, сучий сину, робиш?! — заверещав, а у Старостенка ж голос грубий, низький, мов контрабас. А це, виходить, з переляку високу ноту взяв. — А як спалахне? — ще вище. — І мастило тут, і соляра! — Та нічого зі мною не станеться, — захищався Стьопка. Голова аж сплюнув. — Тьху, зараза! Та хіба я про тебе?! Я за трактор переживаю! А за тебе хай жінка серце рве! — Згадав про жінку, німця від трактора відтяг, цигарку з рота висмикнув, викинув геть. — То коли вже… — Дайте хоч підготуватися… Якось воно швидко усе. — Ти мені, Стьопко, не тягни! Оце ще трохи потерплю. Після жнив не оженишся з горбоносою, шию скручу. — За що? — За те, що слова не дотримав. Нам таких цвіркунів, бляха-муха, нетреба! — Грошей нема. Окуляри треба міняти, а у мене… — Ти мене цими казками не годуй. Щоби завтра до дівки пішов! Зрозумів? — Зрозумів, — пробурмотів. — Піду… Назавтра — пішов. Тетянка про Старостенків наказ німцю женитися уже тиждень як знала, бо уїдливий секретар парткому Ласочка якось заскочив до клубної бібліотеки, де Тетянка ридала над жіночими романами з восьмої ранку до сьомої вечора, і — у лоба. — А що, бібліотекарко? Підеш за німця? — А він що, вас сватом заслав, чи як? — відбила удар Тетянка. — Як секретар партійної організації колгоспу можу і за свата бути! — похвалився Ласочка. — І документ маєте? — очима плюнула на нього бібліотекарка, бо насправді побоялася. — Який? — розсердився партієць. — Ти як зі мною розмовляєш, корова! Та я тебе… Я тебе… Знайшла собі тепле місце, ще і рота роззявляє! Підеш мені на буряки, скоро мовчати навчишся! Плюнув на бібліотечну підлогу і пішов геть. А Тетянка розгубилася. Було над чим подумати. Двадцять чотири. Ніс горбом. Шість років тому один раз за клубом з Миколою цілувалася, бо той так напився, що й мами рідної не впізнав би. І батьки знай дзижчать — коли та коли ти вже заміж підеш! А за кого? Наче під Тетянчиною хатою черга з хлопців вишикувалася Німець… Та ні! Справа не у тому, що рудий, як іржа, сліпий як кріт, ще и малий на зріст. Тетянка як у дзеркало гляне, так скаже — у людини душа повинна красивою бути, а не лице. А у німця й душа темна, незрозуміла. Мовчазний, знай курить і курить… Сяде на лавку, очі у землю і курить. І про що він отам собі думає? На дівчат уваги не звертає, горілки щодня не п'є… Ага! Ще на ставок ночами ходить, рибу, кажуть, ловить. А хіба у рокитнянських ставах риба є? Щось Тетянка про таке не чула. Сивочола вчителька Ніна Іванівна, Тетянчина мама, доньчині сумніви вислухала і почала пальці закладати: — По-перше, не п'є. Сама казала. По-друге, негулящий, за дівками не бігає. Сама казала. По-третє, роботящий. Це я і без тебе знаю. На техніці розуміється, а це для дому великий плюс. По-четверте, має цікаве хобі — риболовлю. Інші під парканами валяються, прости Боже, а він зможе сім'ю прогодувати. — Чим?! — ледь не розплакалася Тетянка, бо як матір послухати, так німець — чисто янгол небесний! — Рибою! — Педагоги рідко сумніваються. — Та нема у рокитнянських ставках риби! — Впала на диван і розревлася. Розмова з матір'ю такою зайвою здалася. Не треба уже Тетянці моральної підтримки й розмов про німцеві принади. Згодна вона! Геть на все згодна, але тиждень минув, селом розмови пішли, а німець до Тетянки не поспішає. А як сволота Ласочка з некрасивої бібліотекарки познущався? Як збрехав? Що, як не прийде німець? 1 так Тетянці себе шкода стало, що розревлася ще дужче, і педагогічна освіта не допомогла Ніні Іванівні повернути доньку до тями цивілізованими словами про красиву душу і терпіння, яке обов'язково колись винагородиться. — Та хай пропаде воно пропадом, те терпіння! — закричала їй у відповідь зарюмсана Тетянка — Я сім'ю хочу. Чоловіка… Дітей… Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту, дзвінко ляснула доньку по щоці й наказала: — Ану бігом вмийся! Оце зараз прийде Степан, а ти як та мимра зарюмсана! І подіяло. А за годину у двері Тетянчиної хати постукав німець. Перш ніж відчинити двері, Ніна Іванівна змусила свого чоловіка, Тетянчиного батька Тараса Петровича, який завідував рокитнянським током, поклястися, що той нізащо не вдарить по руках при словах «Добрий вечір!» і не запропонує гостю стограм для хоробрості. — Маємо шанс єдину доньку заміж видаги! — сказала. — Клянуся! — стукнув себе кулаком у груди Тарас Петрович. Потім Ніна Іванівна тицьнула
Вы читаете Молоко з кров'ю
