Тетянці свою червону помаду і наказала намастити губи. — Ще гірше буде, — руки у бібліотекарки затрусилися. — Мати поганого не порадить! — подав голос Тарас Петрович. Німець саме вдруге постукав у двері, і Тетянка швиденько нафарбувала помадою губи, бо знала: мати оце буде стояти над душею, аж поки по її не буде, і посперечайся з нею Тетянка ще хоч хвилину, німцю надокучить стукати і він піде. А чи повернеться потім? — Готовність номер один! — оповістила сім'ю Ніна Іванівна і пішла відчиняти. Стьопка якраз збирався з двору. — Степане? — Ніна Іванівна зробила «великі» очі. — Проходь! Вчителька вже з порога хотіла було суворо і конкретно, як на уроці, виголосити німцю головне питання, мовляв, і що це привело гарного парубка у дім незаміжньої дівчини, та інтуїція підказувала — краще завести у дім, всадити, замкнути двері й уже потім… Стьопка зайшов у простору вітальню, де на дивані рядком, як два китайських бовдури, сиділи недвижні Тарас Петрович і Тетянка. «Так ось від кого їй такий шнобель дістався! — подумав, вітаючись із Тарасом Петровичем за руку, і здивувався, як по-різному однакові носи можуть виглядати на різних лицях. — А Петровичу такий ніс навіть пасує». Глянув на Тетянку, чогось почервонів і сказав: — Добрий вечір! Мабуть, для Тараса Петровича це була кодова фраза. Він почув вітання, підхопився з дивана, усміхнувся на всі тридцять два, потер долоні й ляснув Стьопку по плечу: — По стограм? Для хоробрості! — Та можна, — розгубився Стьопка. Ніна Іванівна схопилася за серце. Плани видати дочку заміж руйнувалися на очах. Усе, що буде після стаграм для хоробрості, вчителька знала у деталях: друга — за моряків, третя — за жінок, четверта — за хряка Микитку, потім екскурсія у загородку, де живе хряк Микитка і прямо там знову — за знатного хряка, потім — «Жінко! У нас що, вже й огірки закінчилися?!», потім — «Хто з нами не заспіває — ворожа падлюка! Жінко, неси рушницю!» Вчителька впала у крісло і почервоніла від люті. — Ну все! — процідила. — Я вмиваю руки! Тетянка зиркнула на матір, на батька, який уже ніс дві чарки і пляшку горілки, на розгубленого німця… Теж почервоніла, але не здалася: підхопилася з дивана, пішла до серванта з посудом, дістала ще одну чарку, поставила на стіл поряд із двома і вперто сказала: — Я теж буду! — Доню… Давай я тобі винця легкого домашнього з погреба принесу, — запропонував Тарас Петрович. — Ні, — уперлася, — як ви, так і я. — Я можу не пити, — вставився Стьопка. — Це як?! — у Тараса Петровича аж щелепа відвалилася. Насупився і налив у всі три чарки — аж через край. — За ваш дім, — чомусь ляпнув Стьопка. — Годиться! Друга — за моряків! — Тарас Петрович уже випив і наливав по другій. — За моряків! — відчайдушно вигукнула Тетянка і випила другу. — Годиться! — хитнувся Тарас Петрович Налив. — Тепер — за жінок! — За тебе, Тетяно, — сказав Стьопка і підніс третю. У бібліотекарки засяяли очі. Вона хоробро випила третю, підійшла до Стьопки, але між ними втиснувся Тарас Петрович, поклав їм руки на плечі та наказав: — Пішли! Зараз хряка покажу! У темній загородці Стьопка перечепився через вила, впав у солому і зізнався Тетянці, яка кинулася допомогти йому встати: — Тетяно… Чуєш? Так швидко оце п'ється у вашому домі… Я так швидко не можу. — А ми тут жити не будемо! — відповіла хмільна, а від того відчайдушно хоробра бібліотекарка. — А де? — заплутався німець. — У тебе. — Так ти згодна за мене піти? — не повірив німець, який був упевнений, що Старостенкова з Маруською затія провалиться, бо бібліотекарка нізащо не погодиться вийти за нього. — Згодна, — на шию йому кинулася. Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама — худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, — закрутилося у хмільній голові. — А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!» — Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, — ляпнув. — Без свайби? — налякалася. — Та добре. Можемо почекати. Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці. — Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?! Німець розгубився. — А Маруська тут до чого? — Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися. — Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися… — Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може! — Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост. — Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я… — Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати. Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку: — Так і сказав? — Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися». — 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати. — А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого! — Навіщо?! — Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило! Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед
Вы читаете Молоко з кров'ю
