консуле, що цей пароплав не може спізнитися? — удесяте перепитував він. — Не може, пане Фікс, — відповідав консул. — Він учора був поблизу Порт-Саїда, а решта сто шістдесят кілометрів каналом — дрібниці для такого судна. Кажу вам, «Монголія» завжди отримує премію двадцять п’ять фунтів, які уряд видає за кожну виграну в розкладі добу. — Цей пакетбот прямує безпосередньо з Бриндизі? — запитав Фікс. — Із самого Бриндизі, де він забирає пошту для Індії; звідти він вийшов у суботу о п’ятій годині дня. Тож наберіться терпіння, він не може спізнитися. Та я, відверто кажучи, не розумію, як на підставі отриманих прикмет ви зможете впізнати злодія, якщо він справді на облавку «Монголії»? — Пане консуле, — пояснював Фікс, — цих людей не впізнаєш, а відчуваєш. Треба мати особливу інтуїцію, чуття, якому сприяють слух, зір і нюх. За своє життя я заарештував чимало таких джентльменів, і якщо лишень наш злодій зараз на пароплаві, то гарантую вам, він не вислизне з моїх рук. — Я був би вельми радий, містере Фікс, бо йдеться про велику крадіжку. — Чудову крадіжку, — палко підхопив агент. — П’ятдесят п’ять тисяч фунтів! Нечасто нам таке випадає! Злодій нині дрібнішає. Порода Шепердів [7] хиріє. Тепер ідуть на шибеницю за кілька шилінгів! — Містере Фікс, — відповів консул, — ви так переконливо говорите, що я від щирого серця бажаю вам успіху; але повторюю: боюся, що за теперішніх умов це надскладна справа. Відповідно до прикмет, одержаних вами, цей злодій цілком скидається на доброчесну людину. — Пане консуле, — процідив поліцейський інспектор, — видатні злодії завжди виглядають доброчесно. Ви чудово розумієте, що людині з обличчям шахрая нічого іншого не залишається, як поводитися порядно, а то її притьмом заарештують. Передусім треба пильнувати чесні фізіономії. Робота важка, я згоден, і це радше мистецтво, ніж ремесло. Звідси стає очевидним, що той-таки Фікс не був позбавлений зарозумілості. Тим часом набережна потроху оживала. Моряки різних національностей, комерсанти, маклери, носії, фелахи юрбилися біля пристані. Відчувалося, що пакетбот от-от прибуде. Була доволі погожа, проте холодна днина, віяв східний вітер. У блідих променях сонця над містом окреслювалося кілька мінаретів. На південь уздовж рейду Суеца, немов рука, простягався мол завдовжки два кілометри. По гладіні Червоного моря пливло кілька рибальських і каботажних суден; деякі з них зберігали витончені пропорції античної галери. За професійною звичкою, Фікс швидким оком оглядав кожного перехожого. Було пів на одинадцяту. — Та цей пакетбот не прийде! — вигукнув він, почувши биття портового годинника. — Він уже близько, — відповів консул. — Скільки він простоїть у Суеці? — поцікавився Фікс. — Чотири години. Час, потрібний для завантаження вугілля. Від Суеца до Адена, що на іншому березі Червоного моря, тисяча триста десять миль, тому він має запастися пальним. — А з Суеца судно прямує на Бомбей? — запитав Фікс. — Так, прямим рейсом. — У такому разі, якщо злодій обрав цей шлях і це судно, то, безсумнівно, він збирається висадитись у Суеці, щоб дістатися голландських або французьких володінь в Азії. Він має чудово розуміти, що Індія — британська колонія і там він не буде в безпеці. — Так, звичайно, якщо тільки він не майстер своєї справи, — зауважив консул. — Ви й самі знаєте, англійському злочинцеві значно легше сховатися в Лондоні, ніж за кордоном. По тих словах, що змусили детектива серйозно замислитися, консул повернувся до себе; британське консульство було зовсім близенько від набережної. Залишившись сам, поліцейський інспектор запанікував; він мав дивне передчуття, що злодій повинен бути саме на облавку «Монголії». І справді, коли цей шахрай збирається дістатися Нового Світу, то шлях через Індію, який охороняють менше, ніж шлях через Атлантичний океан, має привернути його увагу. Але Фікс недовго розмірковував. Гучні гудки сповістили про прибуття пакетбота. Ватага носіїв і фелахів, загрожуючи недоторканності боків і одягу публіки, ринула до пристані. Кілька човнів відпливли від причалу й попрямували назустріч «Монголії». Незабаром між берегів каналу постав велетенський корпус «Монголії»; і коли годинник пробив одинадцяту, пароплав, з шипінням і свистом випускаючи пару, став на рейд. На облавку пароплава було чимало пасажирів. Дехто з них залишився на палубі, аби помилуватися мальовничою панорамою міста; проте більшість спустилася в шлюпки, що зусібіч оточили «Монголію». Фікс ретельно вивчав кожного мандрівника, що сходив на берег. Цієї миті один із пасажирів, рішуче розштовхуючи фелахів, які чіплялися до нього, пропонуючи послуги, наблизився до детектива й чемно попрохав показати, де знаходиться британське консульство. При цьому він показав паспорт, у якому, поза сумнівом, хотів поставити британську візу. Фікс узяв паспорт і швидко окинув поглядом записані в ньому прикмети власника. Він ледь стримався, аби не виказати радості. Аркуш затремтів у його руці. Прикмети, зазначені в документі, збігалися з тими, які він одержав від начальника лондонської поліції. — Це ваш паспорт? — запитав він пасажира. — Ні, — відповів той, — це паспорт мого хазяїна. — А де ваш хазяїн? — Залишився на пароплаві. — Але він сам має прийти в консульство, — заявив агент, — щоб можна було засвідчити його особу. — Як, хіба це конче потрібно? — Так. — А де знаходиться консульство? — Он там, на розі площі, — відповів детектив, указуючи на будинок за двісті кроків. — Тоді мені доведеться піти по свого хазяїна, хоча він і не любить, щоб його турбували. Пасажир розкланявся з Фіксом і повернувся на пароплав.
