- Навіть не переймайся! - а оскільки всі вже встигли змовкнути, то її слова виразно пролунали в цілковитій тиші.
Може, ви знаєте, як ніяково почуваєшся, коли таке стається із тобою самим, до прикладу, на якійсь вечірці. Бідна Галка засоромилася настільки, що враз сховала голову під крилом, ніби налаштувалася трохи покуняти. Усе різнозвір’я і різноптаство посміювалося - кожен на свій манер, і готовий заприсягти- ся, що таких дивних звуків у нашому світі ніде не почуєш. Спершу всі намагалися опанувати себе, але Аслан сказав:
- Смійтеся досхочу. Ви більше не безмозкі й німі, тож нема чого вічно ходити похмурими, наче мерці. Жарти, як і закони, - невідступні супутники мови.
І тоді всі дали серцю волю. Здійнялися такі бучні веселощі, аж навіть сердешна Галка знову набулася хоробрості, угніздилася на конячій голові та, радісно плескаючи крилами, загорлала:
- Аслане! Аслане! Це я що, першою пожартувала? Тепер усі завжди знатимуть, як я пожартувала вперше у світі?
- Ні, сестричко, - усміхнувся Аслан. - Ти не пожартувала вперше, ти сама стала Першим Жартом цього світу.
Усі розреготалися ще дужче, але Галка, схоже, не ображалася, бо сміялася чи не гучніше за решту, а тоді кінь трусонув головою, пташка втратила рівновагу, гулькнула вниз і аж біля землі дивом згадала про свої крила (вони все ще були для неї новинкою).
- Отже, - сказав Аслан. - Нарнію створено. Тепер маємо подбати про її безпеку. Дехто з вас потрібні мені для наради. Ти, старший серед гномів, і ти, Річковий Боже, Дубе, Сово, обидва Ворони та Слон - підійдіть ближче. Нам треба поговорити. Цьому світові нема ще г п’яти годин, але зло вже завітало до нашої землі.
Істоти, на яких вказав Лев, підійшли до нього й вони разом попрямували на схід. Решта жваво заторохтіла, навперейми вигукуючи:
- Що-що завітало до нашої землі?
- Лизло!
- Що воно за Лизло?
- Та ні, він сказав не Лизло, а Весло!
- Ну гаразд, а це що за один?
Тим часом Діґорі сказав до Поллі:
- Послухай, я хочу піти за ним... за Асланом, тобто, за Левом. Мені конче треба з ним поговорити.
- Думаєш, у нас вийде? - завагалася Поллі. - Я б не наважилася.
- Я мушу, - зітхнув Діґорі. - Це заради мами. Якщо хтось і може дати мені річ, яка поставить маму на ноги, то це він.
