— О, в чоловіків так і повинно бути,-— квапливо запевнила вона.— Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.
— Певно, так,-— погодився Дік умисно байдужим тоном.
Ніколь мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі,— своїми репліками він старався б розхолоджувати її, виконуючи таким чином свою нескладну роль,— але вона мовчала.
— Ви вже цілком здорові,— сказав він.— Постарайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в товаристві, закохайтеся й будьте щасливі.
— Я не можу закохатися.— Пошкодженою туфлею вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій сиділа.
— Ще й як зможете,— відказав Дік.— Не тепер, то через рік чи два.— І грубувато додав: — У вас буде цілком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти таку хворобу, означає, що причина її — не органічна. Запевняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще довго після того, як ваших друзів винесуть на звалище.
...З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кінською дозою гірких ліків, званих правдою.
— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження,— жалібно сказала вона.
Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.
— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...
— Я ненавиджу доктора Грегорі.
— Оце вже даремно.
Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не усталений світ, і під його уламками ще жило все, що її хвилювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні? ^
...Для нього вбрання моє шовкове і гудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...
— Звичайно, приємно буде знову втішатися життям,— безпорадно пробелькотіла вона.
У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояснити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї втілився дух її діда, ліверанта Сіда Уоррена. Та вона подолала спокусу змішати всі цінності докупи й знову розмістила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй самій не залишалося тепер нічого, крім болю та порожнечі.
— Мені час вертатися. Дощу вже нема.
Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.
