— Я одержала нові платівки,— сказала вона.—* Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...
«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край»,— вирішив Дік. Він кляв на чім світ стоїть Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.
Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.
— Bonjour, Docteur.
-— Bonjour, Monsieur,
— Il fait beau temps.
— Oui, merveilleux.
— Vous etes ici maintenant?
— Non, pour la journee seulement.
— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur h
Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядальниць.
— Міс Уоррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти. їй хочеться сьогодні лягти раніше, і вона повечеряє в себе, нагорі.
Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Уоррен знову поводиться дивно.
— Он як. Ну що ж...— Дік проковтнув слину, намагаючись вгамувати гучне биття серця.— Нехай відпочиває. Дякую.
Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.
Попередивши Франца запискою, що не залишиться вечеряти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зійшов на платформу і останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом здалося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім маленьким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюріха.
Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він подзвонив Францо- ві в клініку й запитав, чи здорова вона.
— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні,— відповів Франц.— Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?
