чимось зарадити: немовби після хімічної реакції утворилась нерозкладна сполука, де атоми з’єдналися раз і назавжди — можна вилити все геть, але відокремити складники вже неможливо, Тепер,
коли Дік тримав її в обіймах, вдихав її, а вона горнулася й горнулася до нього, пізнаючи устами його уста, знеможена коханням, безтямна в коханні, але водночас і заспокоєна, і повна торжества,— він був щасливий вже тим, що існує, бодай як відбиток у її вологих очах.
— Хай йому біс! — видихнув він.— А вас приємно цілувати.
Це була спроба сховатися за словами, але Ніколь уже відчула свою владу й тішилася нею; з несподіваною грайливістю вона вивільнилася з його обіймів, відступила назад, і він ніби завис у порожнечі, як недавно у фунікулері. «Це йому за все, за все,— співала її душа.— За те, що був такий жорстокий, що мучив мене; але як тепер чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!» За правилами гри їй би треба було тепер утекти, але для неї все це було таке нове, таке прекрасне, що вона зволікала, щоб натішитися сповна.
Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу мерехтіли намисто й браслет із вогнів — Монтре і Веве, а за ними тьмяніший підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу вітер доніс уривок танцювальної мелодії. Ніколь охолола, думки її прояснилися, і вона спробувала поновити в пам’яті почуття дитячих років з цілеспрямованістю солдата, що поспішає упитися після бою. Але вона все ще торопіла перед Діком, який став майже поряд у властивій йому позі, прихилившись спиною до чавунної балюстради. І, може, саме тому вона сказала:
— Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в парку? Стояла й тримала саму себе в руках, як кошик квітів, ладна піднести цей кошик вам. Принаймні так мені тоді здавалося.
Він виріс над нею й владно обернув її до себе; вона поцілувала його раз, вдруге, втретє; її обличчя наближалось і затуляло собою весь світ, а руки тримали його за плечі.
— Дощ пішов!
У виноградниках за озером раптом гримнула канонада: гармати стріляли по хмарах, що загрожували градом. Ліхтарі н& променаді на мить згасли, потім засвітилися знову. І зразу ж налетіла буря; злива ринула з хмар, а потім, потоками, з крутосхилів і заклекотіла, затанцювала по тротуарах та рівчаках; чорне, страхітливе небо впало на землю, вибухнувши лютими звивами блискавиць, гори задвигтіли від гуркоту грому, а брили хмар,
здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І вершини, і озеро зникли, залишився тільки готель, принишклий посеред гуркотнечі, хаосу і темряви.
Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюля, де Бебі Уоррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке це неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від завзяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцювальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.
...Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою психіатричної клініки? Та як це сталося? З чого почалося?
— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — спитала Бебі Уоррен, пильно оглянувши Діка.
— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.
