Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгуючи:
— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив школу святого Марка.
Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в державній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайомиться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік думав, що життя трьох юнаків — занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.
Потім мова зайшла про те, чи страшно було Томмі й Челишову.
— Коли було холодно — так,— озвався Томмі.—Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.
Маккіббен підвівся.
— Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю машиною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... і гувернанткою.
— Я теж завтра їду до Інсбрука,— сказав Дік.
— Та невже? — вигукнув Маккіббен.— То, може, приєднаєтеся до нас? У мене просторий «паккард», а нас небагато — яз дружиною, діти і — гувернантка.
— На жаль, я не...
— Власне, вона не зовсім гувернантка,— закінчив Маккіббен, майже благально дивлячись на Діка.— До речі, моя дружина добре знайома з вашою своячкою, Бе- бі Уоррен.
Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка.
— Я вже домовився їхати з двома знайомими.
— Що ж,—Маккіббен був розчарований.— Тоді — до побачення.— Він одв’язав двох чистокровних жорстко- шерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрався йти. Дік уявив собі переповнений «паккард», що торохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і — і гувернанткою.
— Газета пише, що редакції відома особа вбивці,— говорив Томмі.— Але родичі просять не називати ніяких імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це подобається, га?
— Певно, вони дбають про честь сім’ї.
Хеннан гучно вдарив по клавішах.
— Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом,— сказав він.— Не кажучи вже про Європу, в самій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.
Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.
