Коли це атавістичне почуття минуло, він знов закружляв по кімнаті, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути в телеграму. Холмс вважався батьковим заступником, але вже років десять був фактичним настоятелем церкви. Чому батько помер? Від старості — йому було сімдесят п’ять. Він прожив довге життя.
Дік з гіркотою подумав, що батько помер зовсім самотнім, переживши й дружину, і всіх своїх братів та сестер; залишились якісь родичі у Віргінії, але вони були надто бідні й не змогли приїхати на північ, от і довелося Холмсові підписати телеграму своїм ім’ям. Дік любив батька — він і досі часто міркував, що сказав би чи зробив на його місці батько. Народився Дік після того, як дві його сестри померли, ще малими. Батько, побоюючись, що мати може розпестити єдину дитину, став його напутником. І хоч сили в нього лишалося вже небагато, він досяг свого.
Влітку батько з сином іноді ходили до центру міста чистити черевики — Дік у накрохмаленому матроському костюмчику, а батько в своєму гарно скроєному пасторському вбранні. Дік був вродливий хлопчик, і батько пишався ним. Він переповідав синові все, що сам знав про життя — здебільшого прості й непохитні істини, правила та манери, доступні в межах священицького досвіду. «Пригадую, невдовзі після висвячення мені довелося в чужому місті зайти до незнайомого дому. У вітальні повнісінько людей, а я не знаю, хто ж тут господиня. До мене підходять якісь знайомі, але я їх не питаю, а простую через усю кімнату до сивої дами, що сидить біля вікна, і відрекомендовуюсь їй. Я не помилився — і після того у мене в тому місті завелося багато друзів».
Батько все робив від щирого серця — він завжди знав собі справжню ціну й на все життя зберіг успадковану від двох удів гордість і тверду віру в те, що немає більших чеснот, ніж чесність, щирість, чемність і мужність.
Він твердо вирішив, що скромна спадщина, яка лишилася після дружини, цілком належить синові, і відколи Дік став студентом, регулярно, чотири рази на рік, надсилав йому чек на всю суму дивідендів. Батько був одним із тих, про кого в нашу позолочену добу кажуть із самовдоволеною зверхністю: «Людина порядна, але заповзятливості — ні на гріш».
...Дік послав по газету і, все ще походжаючи по кімнаті й щоразу зупиняючись коло телеграми, що біліла на письмовому столі, вибрав найближчий трансатлантичний рейс. Потім замовив через Цюріх телефонну розмову з Ніколь. Чекаючи виклику, він перебирав давні спогади й жалкував, що далеко не завжди жив у згоді із своїми ідеалами.
XIX
Нью-йоркський порт, величний фасад батьківщини, що протягом години виростав перед очима, цього разу видався Дікові урочисто сумним, бо невіддільний був від тяжкої журби за батьком. Та коли він зійшов на берег, це почуття зникло й уже не поверталося — ні на вулицях, ні в готелях, ні в поїздах, що везли спочатку до Буффало, а потім на південь, до Віргінії, разом з батьковою труною. Лише коли місцевий поїзд поповз між рідних гаїв та суглинкових полів Уестморлендської округи, Дік знову відчув свою причетність до всього, що оточувало його; вийшовши на станції, він побачив знайому зірку в зеніті і знайому срібну стежку під холодним місяцем на Чесапікській затоці; йому вчувалися рідні притишені голоси, рипіння коліс ресорних візків, лінивий і лагідний плюскіт води в прадавніх річках з милозвучними індіанськими назвами.
Наступного дня батька поховали серед сотень Дайве- рів, Дорсеїв та Хантерів. Що ж, добре хоч, що він лишається тут не сам, а в колі своїх рідних і близьких. На горбик пухкої коричневої землі впали квіти. Ніщо більше не зв’язувало Діка з цим краєм, і він подумав, що, мабуть, уже ніколи не повернеться сюди. Дік укляк перед могилою. Він знав людей, що лежали тут, міцних, сухорлявих, з ясними блакитними очима на поораних негодою обличчях, людей, чиї душі виліплені були з нової землі в темряві лісових гущавин сімнадцятого століття.
— Прощай, батьку. Прощайте, всі мої предки.
