Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як укопаний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море.
Тієї ж миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супутницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько — сяючи свіжою, здорового красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами,— він отямився; але все це сталося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий радісний погляд він розіграв незграбну пантоміму, що мала означати: «Невже це ви? Хто б подумав!...»
Руками в рукавичках вона накрила його руку, що лежала на конторці.
— Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич Риму»,— якщо це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можливо, виїдемо.
Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збентежена цим поглядом, вона не помітить його неголених щік, несвіжого, прим’ятого за ніч комірця сорочки. На щастя, вона поспішала.
— Ми починаємо рано-вранці, бо вдень наповзає туман. Подзвоніть мені після другої, гаразд?
У себе в номері Дік нарешті дав лад думкам. Він попросив телефоністку, щоб та дзвінком розбудила його рівно о дванадцятій, швидко роздягся й поринув у глибокий сон.
Телефонний дзвінок він проспав, але о другій прокинувся сам, відгіочилий і бадьорий. Розпакувавши валізи, відіслав костюм до прасувальника, білизну — до пральні. Потім поголився, полежав з півгодини в теплій ванні й поснідав. Сонце вже зазирнуло на Віа-Націонале і він впустив його до кімнати, розсунувши портьєри на старовинних бронзових кільцях. Чекаючи, поки принесуть відпрасований костюм, він довідався з «Корр’єре делла сера» про появу «tina novella di Sainclair Lewis «Wallstreet» nella quale autore analizza la vita sociale di una piccola citta Americana»
Спочатку думки не в’язалися докупи. Вона молода й чарівна, але те саме можна сказати й про Топсі. Мабуть, за ці чотири роки в неї були коханці, було кохання. Зрештою, ніколи не можна сказати напевно, яке ти посідаєш
місце в чужому житті. Але потроху з цього туману викристалізувалось одне—його почуття. Найкращі взаємини — ті, які прагнеш зберегти всупереч відомим уже перешкодам. Минуле повільно оживало перед Діком — безоглядне й палке бажання Розмері принести йому в дар себе саму,— і він хотів прийняти цей неоціненний дар, зробити її своєю й нічиєю більше. Він спробував подивитися на себе збоку — вирізнити в собі те, чим міг би привабити її,— і подумав, що такого тепер менше, ніж чотири роки тому. Вісімнадцять дивляться на тридцять чотири крізь романтичний серпанок юності; але двадцять два з безжальною виразністю бачать усе, що стосується тридцяти восьми. До того ж, на час їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік перебував у розквіті емоційних сил; відтоді завзяття його встигло ослабнути.
Коридорний приніс костюм, Дік надяг білу сорочку, пов’язав чорну краватку й пришпилив її шпилькою з перлиною; крізь другу таку перлину був просилений шнурок його пенсне. Після сну обличчя його знову прибрало бронзового відтінку, набутого протягом багатьох літніх сезонів на Рів’єрі. Щоб розворушитись, він став на руки на бильцях крісла — з кишені випала авторучка й посипалися дрібні гроші. О третій він подзвонив Розмері, і вона запросила його до себе в номер. Відчуваючи легке запаморочення після своїх гімнастичних вправ, він зайшов по дорозі до бару випити джину з тоніком.
— Вітаю, докторе Дайвер!
