Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнувшись його плеча. Подзвонила, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.
— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайомилися, Діку. А тепер я вже доросла.
— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.
— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?
— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...
Задзвонив телефон. Поки вона розмовляла, Дік погортав дві книжки, два романи — один Едни Фербер, другий Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав столик; без столика, в своїй чорній піжамі, Розмері здавалася самотнішою.
— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим разом...
Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись столика, здобула свободу,— наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.
— Ну от...— сказала вона.—Чи знаєте ви, що я робила протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.
Але тут знову задзвонив телефон. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.
— Ви вже йдете?
— Ні.
Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, намагаючись склеїти розірваний час:
— Я вже не люблю безпредметних розмов.
— Я теж,— кивнула Розмері.— Щойно мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрідним братом. І це привід для телефонної розмови!
Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона ховалася від нього за якимись дурничками? Тепер він посилав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.
— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.
Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. Потім вона ще на мить пригорнулася до нього й повернулась до свого крісла.
Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже мило, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли телефон задзвонив знову, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Мак- кіско. За хвилину Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.
