— Діку, я не фахівець і не маю наміру давати вам поради, але, може, їй слід було б перемінити обстановку, вирватися з лікарняної атмосфери, жити так, як живуть усі люди?
— Але ж ви самі хотіли тієї клініки. Казали, що тільки тоді будете спокійні за Ніколь...
— Так, казала, бо мені не подобалося ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на отій безлюдній горі. Я зовсім не пропоную вам повернутися туди. Але чому б вам не переїхати, скажімо, до Лондона? Англійці найурівнова- женіші люди в світі.
— Аж ніяк,— заперечив він.
— Запевняю вас. Я їх добре знаю. Найняли б собі на весну будинок у Лондоні — у мене навіть є на прикметі гарнесенький будиночок на Талбох-сквер, і, до речі вмебльований. Оселилися б там і жили б собі серед здорових, урівноважених англійців.
Ще трохи, і вона, певно, почала б переповідати йому пропагандистські історійки зразка 1914 року, але він, засміявшись, урвав її:
— Нещодавно я читав один роман Майкла Арлена, і якщо це...
Вона вбила Майкла Арлена одним помахом салатної ложки.
— Він пише тільки про якихось дегенератів. А я маю на увазі справжніх, повноцінних англійців.
Після того, як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.
— Звичайно, це не моя справа,— знову почала Бебі, готуючись до нової атаки,— але покинути її саму, в такому оточенні...
— Я їздив ховати батька.
— Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє співчуття.— Вона посмикала кришталеві кульки намиста.— Але у нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволити собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?
— По-перше, я не зовсім уявляю собі, що мені в Лондоні робити.
— Як — що? Працювали б так само, як будь-де.
Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду — справжню причину хвороби Ніколь,— то постаралася витруїти цю правду із свідомості, заштовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в художника, що так і не став модним.
Вони продовжили розмову в «Ульпії», заставленій бочками винарні, під акомпанемент «Биопа їапїага шіа» !, яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.
— Може, я непідходящий чоловік для Ніколь,— сказав Дік.— Але вона однаково б вийшла заміж за кого- небудь,
