— Вчора ввечері ви.були з Нікотерою?
— Це вас не обходить.— Вона знов заплакала.— Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди в світі.
— А Нікотера?
— Сама не знаю.
Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.
— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?
— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?
Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.
— Справа не в Нікотері,— вигукнула вона,— а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так?—Сльози знову бриз- нулй з її очей.— Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.
Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.
— Я сьогодні не поїду в гості.— Це була остання спроба.— Я залишуся з вами. хОДені однаково нікуди не хочеться їхати.
В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.
— Я буду у себе в номері,— сказала вона.— До побачення.
— До побачення.
— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?
— Я давно вже намагаюся зрозуміти.
— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?
— Я немов Чорна Смерть,— повільно промовив він.— Я приношу тепер людям тільки нещастя.
XXII
У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Бі... Бі... Бі...» *, сноб-єгиптянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.
