Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.
Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.
— ...От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексель- сіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні».— «Не знаю,— кажу,— ніякої картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.
— І що ж він?
— Постояв та й пішов.— Дік посовався на своєму стільці.— Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.
1 Так... Так... Так...
— Не знаю,— подумавши трохи, сказав Колліс.— Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі,— там тільки загавився, а тобі вже обчистили кишені.
Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.
— Не знаю,— повторив він.— Мені тут подобається.
Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресе» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.
Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.
«Я нікуди не поїхала,— прочитав Дік,— я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».
Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.
— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене.— Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбонієрі».
Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.
