потім музика урвалася—і дівчина зникла.
— Ви не знаєте, де вона?
— Хто саме?
— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. Напевно, вона десь тут.
— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.
Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чоловіків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпростець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до готелю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахувався, взяв пальто й капелюх і вийшов.
У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні калюжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранковому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Четверо таксистів з підпухлими злодійкуватими очима оточили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовхнув від себе.
— Quanto al hotel «Quirinal»
— Cento lire 28.
Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.
— Trenta-cinque lire е mancie29,— твердо сказав він.
— Cento lire.
Дік перейшов на англійську.
— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.
— Діла не буде.
Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.
— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном.— Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».
— Не повезу.
Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.
