— Ecoute! — грізно вигукнув він.— Vous etes saoul. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ca 35.— Він показав, як б’ють правою і лівою.— C’est bon que je vous donne la liberte. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» 36.
Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:
— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку.— Я поїду,— загорлав Дік,— але спершу я порахуюсь з цією гнидою!
І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з роз* маху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.
Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулакй впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.
На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.
— їдьте до готелю «Ексельсіор»,—прохрипів він.— Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Эие сепїі Ііге! 37 Ах ви паскудні... прокля...
Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.
XXIII
Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рос- лявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною»,— вона відповіла б: «А чого ж, можна»,— принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.
Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.
— Хто там?
— Це портьє, мадам.
Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.
