скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?
Вона сміялася крізь сльози.
— Анітрішечки,— сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця.— Але колись я таки покохаю кого-небудь по- справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.
Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.
— Ви будете з ним розмовляти?
Вюна підійшла до телефону й так заторохтіла по-італійському, що Дік нічого не зрозумів.
— Телефон забирає у вас надто багато часу,— сказав він.— Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Ніко- терою.
— Навіщо ви говорите дурниці!
В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!
— Якби ж то все це було так просто! —Вона раптом заридала.— Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?
— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?
— Це зовсім інша справа.
...Бо молодість тягнеться до молодості.
— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.
— Він просто дитина,— сказала вона, схлипуючи.— Ви самі знаєте, що я передусім ваша.
У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.
— Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.
Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.
— Я хочу знати правду,— сказав він.
— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по- вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?
