— Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим,— сказав Томмі.
— Не згоден,— наполягав Хеннан.— Репутацією великого композитора він завдячував своїм друзям, що хотіли якось виправдати його непросипне пияцтво.
— Про що це ви? — спитав Дік.— Що з Нортом? Щось сталося?
— Ви хіба не читали сьогодні «Геральд»?
— Ні.
— Ейб помер, його побили в якомусь підпільному нью-йоркському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер,
— Ейб Норт?
'— Атож, атож. «Геральд» пише...
— Ейб Норт? — Дік підвівся.— Помер? Це правда?
Хеннан обернувся до Маккіббена.
— І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвардський клуб. Я знаю напевно, що він не належав до Рекет- клубу.
— Але так написано в газеті,— наполягав Маккіббен.
— Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу.
...Побили в шинку, і він помер...
— Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу,— говорив Хеннан.— Це безперечно був Гарвардський клуб.
Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, виведений із своїх туманних марень ні про що — може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови,— підвівся й рушив слідом за ними.
...Ейб Норт помер, побитий у шинку...
Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:
— Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в такому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо пообідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись пасія. Він до неї подзвонив, але виявилося, що вона померла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.
Князь кивнув головою.
