— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.
— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?
— Ідіть уже з богом,— порадив юрист.
— Ходім.— Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.
— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік.— Я хочу розповісти цим людям, як я згвалтував п’ятирічну дівчинку. Може, я й справді...
— Ходім, ходім.
На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподобався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприємнішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в «Квіріналі» лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що не засне від збудження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати доглядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобули над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.
КНИГА ТРЕТЯ
І
Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.
— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щойно подумала про неї, але її зривистий голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.
Франц здивовано глянув на неї.
— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?
— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.
— Поговоримо про це вдома.
Кете покірно вмозкла. Кабінет Франца містився в адміністративному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню.
— Вибач, Франце,— мовила Кете, перш ніж він встиг щось сказати.— Вибач, любий, я не мала права так говорити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.
— Пташки в кубельцях живуть у злагоді,— різко мовив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, доктор Домлер, умів надати значущості
