найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть
— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я, не досить уважна до Ніколь.
— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ніколь має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я.— Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину.— Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.
Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:
— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими, їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Норма Толмедж,— всі американки тільки й мріють про це.
— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?
— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти!
— І Діка не любиш?
— Діка люблю,— призналася вона.— Але Дік не такий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.
...І Норма Толмедж теж, подумав Франц. Така вродлива жінка не може не бути водночас і розумною, і благородною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь—познайомитися з Нормою Толмедж!
Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюріхського кінотеатру.
— Дік одружився з Ніколь заради грошей,— провадила вона далі.— Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.
— Ну, це вже ти говориш від злості.
— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!
Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господарству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, звикла щовечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а скоріше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так само природно, як густий, масний запах волосся його дружини,— і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала майже до нестями.
— А діти!—вела далі Кете.— Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...
Франц не схотів більше слухати.
— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого коштувати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.
