— Тільки не зараз.
— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба оглянути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чілійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.
— Скільки в ній було мужності,— сказав Дік.— І як довго вона мучилася.— Франц співчутливо покивав головою, і Дік схаменувся.— Даруйте, я вас перебив.
— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто- небудь приїхав до Лозанни.
— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...
— Всього потроху.
— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?
— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.
Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселішав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардо- і-Сіудад- Реалем.
Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для психолога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в «Готелі трьох світів» і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.
— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсу- тий. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Королівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсу- тий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже
не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній,— він показав пальцем,— я примусив Франсіско роздягтися до пояса й відшмагав його канчуком...
Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заговорив Дік.
— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж нічого не могла дати...— Він ледве стримував сміх — цікаво б поглянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті!—Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Щодо алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.
...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.
— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього,— сказав Дік.— Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають
