— Аякже, аякже, пам’ятаю.— Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології.— Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?
Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.
— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.
Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.
— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...
— Авжеж, я розумію,— співчутливо підхопив Ройял Дамфрі.— Кажуть, він при смерті.
— При смерті? Хто?
— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.
Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.
— Про кого ви говорите?
— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...
— Про мого тестя?
— Я гадав... Невже ви тільки від мене...
— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?
— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.
— Як звуть вашого лікаря?
Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.
Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.
Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.
— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.
— Ви перепробували всі методи?
— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень.
